18. Алісія, сейф і коханки

При цих словах Артема я поглянула на Тимура і побачила, що він дуже здивувався і, схоже, щиро зрадів:

— Як? Я хочу піти до неї… Чому мені не подзвонили?

— Це ще нічого не означає, — зітхнув дід. — Як колишній медик кажу. Таке буває, це могли бути просто рефлекторні рухи повіками.

— Мені було не до дзвінків, — зітхнув Артем, також дивлячись на Тимура. — Бо Катя потрапила в біду. 

Я подумала, що дід любить Тимура і не хоче засмучувати його, даючи передчасну надію. Тим часом Тимур сказав, ніби нікого не чуючи:

— Я їду до лікарні! 

— Родинна нарада ще не закінчилась, — дещо невдоволено сказав Володимир. 

— Алісія теж практично наша родина, а родина — перш за все. Хіба не це ви завжди нам казали? — запитав Артем у батька.

 — Алісія нікуди не подінеться, а ми маємо вирішити, що робити з безпекою нашого будинку, — невдоволено сказав він. 

— Якщо Тимур хоче до неї поїхати — хай їде, — заступився за брата Артем. — А щодо безпеки… Я сам залагоджу це питання, якщо ніхто інший не в змозі. 

Тимур тим часом виїхав із кімнати, всі провели його поглядами, але ніхто нічого не сказав. 

— Думаю, на цьому можна і завершити цю нараду, — це вже сказав дід. — Якщо буде потрібна допомога з парканом, знаю одну хорошу компанію.

— Добре, пришли мені їхні контакти, — кивнув Артем і теж встав з-за столу…

***

Ми з Артемом вийшли разом, тепер ніхто нам нічого не наважився сказати. 

— Що ти думаєш зараз робити? — запитала я його. 

— Не знаю, — дещо розгублено відповів він. — Я думав, що це може бути дід, але ти сама казала, що той, хто напав на тебе, був не сивий. Хоча, що як це дві різні людини, два не повʼязаних між собою випадки? Може, це просто збіг… Маніяк і той злочинець з саду, який напав на тебе, вони можуть бути різними людьми.

 — Так, — трохи розгублено сказала я. — Це міг бути звичайний злодій… Він злякався, що я побігла за ним, через те й напав на мене…

— А якби він був маніяком, то, певно, діяв би інакше, — сказав Артем. — Думаю, я б на його місці просто втік. Все одно там було темно, ти б навряд побачила обличчя чи ще щось конкретне.

 — Отже, ми так і не змогли нічого дізнатися, — зітхнула я. 

— Але ти все одно маєш бути обережнішою, — Артем зазирнув мені в очі. — А взагалі в нас є ще одна зачіпка. Ми так і не дізнались, що в тому сейфі в лабораторії… І головне питання: чи дійсно пароль — день народження Алісії? 

 — То, може, подивимось сьогодні? — запитала я. — Думаю, що твій дід, як завжди у цей час, кудись піде…

— Добре, давай так і зробимо, — кивнув Артем. — Я хочу дізнатись, що там. Ходімо до бібліотеки і поспостерігаємо, чи не піде він до лабораторії. Якщо ні — зайдемо, ключ в нас є.

 — Добре, — кивнула я, і ми зайшли до бібліотеки. 

Час минав, але до лабораторії ніхто не йшов.

 — Я тут подумала, може, нам звернутися до приватного детектива? — запитала я. 

 — І чим він нам допоможе? — відповів питанням на питання Артем. — Що як він дасть наші дані поліції? Все ж, тут мова йде про справжнього серійного вбивцю. Я не хочу, щоб копи злякали злодія і він зачаївся… Тоді ми ніколи не дізнаємось, хто він.

 — Чому обов’язково здасть поліції? Наче приватні детективи такого не роблять. Але можна буде ще про всяк випадок уточнити…

— Ну добре, подумаємо над цим, — кивнув Артем. — Але давай без самодіяльності, добре? А зараз на черзі сейф.

Ми вийшли з бібліотеки і  тихо пішла в бік лабораторії. Дорогою, на щастя, нам ніхто не зустрівся. 

 — Сподіваюся, там немає ніяких пасток чи чогось такого, — я почувалася трохи стривожено. 

— Ну, ми ж вже були там, тоді нічого не було, — він знизав плечима.

Коли ми підійшли до дверей, він швидко відчинив їх ключем, а потім прикрив за собою.

— Якщо дід прийде, діємо як минулого разу, — сказав Артем, підходячи до шафи, в якій був сейф.

 — Так, я буду дивитися за дверима, а ти відчиняй, — нетерпляче сказала я. 

Артем кивнув і відчинив дверцята шафи, я побачила за ними сейф з кодовим замком. 

— Сподіваюсь, хоч сигналізації тут нема, якщо раптом код виявиться неправильним, — сказав той і почав вводити код…

Я відчував хвилювання, коли вводив день народження Алісії. Серце само собою забилося частіше, як і кожного разу, коли я про неї згадував. Все ж, я все ще почувався винним в тому, що кинув її хвору. 

Код, як не дивно, спрацював і ми почули, як замок клацнув і дверцята сейфу розблокувались.

Я сковтнув слину і відкрив їх.

— Тут якісь документи, — сказав, дістаючи папки з паперами і простягаючи половину Каті, а половину беручи собі. — Давай переглянемо, що в них. 

 — Давай, — погодилась вона. 

Я почав переглядати свою половину, але з кожним аркушем моє розчарування ставало дедалі більшим. Тут були різні ритуальні тексти, прямо як той, який він тоді читав над тією чорною куркою. Також тут були якісь замальовки щодо філософського каменю та іншої фігні…