17. Де я і чому тут..

Коли я тоді бігла до будинку і почула, що хтось хапає мене ззаду, я голосно закричала, а потім руки стиснули мою шию, все перед очима потемніло, і я втратила свідомість. Остання моя думка була про Артема…

Розплющивши очі, якийсь час не могла зрозуміти, де я і чому лежу на холодній мокрій від роси траві. 

— О, ви нарешті прийшли в норму, — сказала знайома мені молода жінка в поліцейській формі. — Як почуваєтесь, що сталось?

— На мене хтось напав, — я торкнулася руками шиї, яка дуже боліла. — Якби не ви, то, мабуть, мене б задушили…

— Ні, вас врятувала сусідка, — відповіла вона. — Вона викликала нас і швидку. 

Я побачила біля нас модну літнього вигляду жіночку в якомусь дорогому костюмі. 

— Слава богу, ви в нормі! — сказала вона. 

 — Дякую, — я спробувала підвестися. — Я нормально почуваюся, не треба везти мене в лікарню…

Але тут нагодилися лікар і медсестра зі “швидкої” і заходилися вмовляти мене все ж поїхати на обстеження. 

— Ні, я не хочу до лікарні,  — вперлася я. — Я піду до своєї кімнати, відпочину, і все буде добре. 

— До кімнати? Ви живете десь тут? Що з вами сталось? — запитала поліцейська. — Треба заповнити протокол, можливо, вам загрожує небезпека. 

— Я живу в цьому будинку, працюю асистенткою одного з господарів, — сказала я.  — Що трапилося, не знаю, я побачила в садку якусь підозрілу постать, вийшла подивитися, хто там, а потім на мене напали і намагалися задушити…

— Зрозуміло, — відповіла вона. — Це був замах на вбивство?… Ви побачили постать в саду будинку, в якому проживаєте?

— Так, — кивнула я. — Хтось ішов у напрямку хвіртки, яка вела до річки. Я пішла слідом, але там було темно…

— Зрозуміло, — вона кивнула. — Можливо, ви запамʼятали якісь його прикмети?

— Мені здалося, він досить молодий, але я не впевнена, — я зітхнула. — Бачила тільки здалеку і зі спини. 

— Зрозуміло, — знов сказала вона. — Я подзвонила обраному контакту на вашому мобільному, він був записаний, як Артем, — сказала Маша. — Він скоро буде тут. 

— Це мій хлопець, — відповіла я.  — Він теж живе у цьому будинку. 

— Ваш хлопець? — перепитала вона. — Зрозуміло. 

Саме в цю мить я побачила, що до нас підʼїхала машина Артема.

Він припаркувався на узбіччі та швидко вийшов до нас. Підбіг до мене, я якраз сиділа на ношах з «швидкої».

— Катю… — прошепотів, згрібаючи мене в обійми. — Як ти?

— Добре, — я нарешті не витримала і розплакалась. — Мені дуже страшно…

— Все буде добре, — він погладив мене по спині і озирнувся навколо, на поліцію і медиків. — Не плач, я захищу тебе, обов’язково…

— Я не буду плакати, — усміхнулась я.  — Хочу додому, можна ми вже підемо? 

— Так, ми вас відпустимо. Вам краще не виходити з дому самій, — сказала Марія. 

Я подумала, що в домі мені може бути так само небезпечно, але нічого, звичайно, не сказала. Коли Артем буде зі мною, я можу бути спокійна…

— Добре, не буду виходити, — сказала, тримаючись за його руку…

***

— Хто це був? Хтось з них? Батько? Дід? — тихо запитав Артем, коли ми з ним вже були в бібліотеці. 

— Я не знаю, бачила лише його здалеку і зі спини, — відповіла я. — А коли пішла за ним, то там було темно і нічого не видно… Мені здалося, що то був молодий чоловік, хоча я могла й помилитися…

— Тобі не варто було йти за ним, — він зітхнув. — Але молодий… Тут вдома молодий хіба що я або Тимур. Батько, правда, теж не сивий. 

— Я подумала, що до будинку заліз злодій, — призналася я. 

— Таке теж можливо, минулого року нас двічі намагались обікрасти, — сказав Артем. — Але якби це був крадій, то нащо йому хапати тебе? 

В цю мить ми почули, як до бібліотеки постукали, а потім одразу відчинили двері:

— О, ви вже тут, — сказав батько. — Дещо сталося, збираємось на кухні, у нас буде родинна нарада… 

Я відчула занепокоєння, невже це через мене? Подумала, що, мабуть, мене звільнять, аби не мати більше проблем. Але я вже змирилася з цією думкою, може, так навіть буде краще…

АРТЕМ

Я взяв Катю за руку, буквально на мить переплів наші пальці в жесті підтримки, поки ми йшли до кухні. 

Там вже всі зібрались за столом: на чолі стола з одного боку сиділа мама, а з іншого було порожньо. Також за столом сиділи дід та Тимур, а навпроти них було два порожніх місця. 

Батько зайняв місце на чолі стола навпроти матері, а ми з Катею сіли навпроти діда та Тимура. 

— Катю, перш ніж розпочнеться родинна нарада, я хотів вибачитись за, можливо, різкий випад в твій бік того разу, коли ви з Артемом пішли з дому. Обіцяю, більше такого не повториться, — сказав Тимур.

— Нічого страшного, — сказала Катя тихо.