33. Артем. Очі і дзвінок.

Сьогодні я хотів сказати Алісії, що тепер буду ходити сюди трохи рідше. Певно, їй буде неприємно чути це, але я відчував, що так буде правильно. Я все ще дуже хотів, щоб вона прокинулась і ми з нею нормально поговорили, але поки що треба було поговорити хоча б так.

Коли я підходив до палати, то побачив лікаря, який минулого разу сказав, що ті сльози були хорошим знаком:

— О, сьогодні багато хто приходить до Алісії. Хоча, раніше ви були тут частіше за всіх…

— А хто ще був тут сьогодні? — запитав я.

— Зовсім нещодавно пішов ваш брат, — сказав лікар.

— Зрозуміло, — я зітхнув. 

Лікар кивнув мені і я пішов до палати. 

Коли пройшов до Алісії, то як зазвичай сів поруч із її ліжком. Було якось трохи важко на душі, я розумів, що, можливо, не мав права закохуватсь в Катю, коли Алісія лежала тут в комі така самотня і беззахисна, але і керувати своїми почуттями я не міг.

— Я все ще почуваюсь зрадником, — тихо сказав я, торкаючись кінчиками пальців її долоні. — Я дуже сильно кохав тебе, Алісіє… З нашої першої зустрічі ти була особливою для мене. Ніколи не думав, що зможу закохатись в когось іншого, особливо коли ти тут, в лікарні. Але це сталося…

Я побачив, що її вії затремтіли, так, немов вона хотіла розплющити очі, але не могла цього зробити… Раптом з її губ злетів ледве чутний стогін, і я злякався, що їй стало погано через мої слова.

— Лікарю, з Алісією щось не так! — одразу вигукнув я.

Трохи стиснув її пальці, не відводив від неї погляду. Монітор біля неї почав пілікати швидше, ніж до того. 

— Алісіє, якщо ти мене чуєш, прошу, прокинься, — прошепотів я схвильовано.

Серце забилось дуже часто. Я дійсно більш за все на світі хотів, щоб вона прокинулась. 

Очі Алісії розплющились, і вона дивилася прямо на мене, але в мене було таке враження, що вона ніби перебуває десь далеко.  Губи заворушилися, і мені здалося, що вона тихо шепоче моє ім’я. 

— Алісіє! Ти як?

Моє серце забилось ще швидше, я стиснув її долоню, і саме в цю мить телефон в моїй кишені задзвонив. Я аж здригнувся від цього дзвінка. 

В цю хвилину до палати забіг лікар:

— Що у вас тут відбувається?

— Вона говорить… 

 Він відсторонив мене від Алісії, взяв її руку і почав слухати пульс. Потім повернувся до мене і сказав:

— Дуже сильне серцебиття, здається, тиск теж підвищений, їй потрібно вколоти заспокійливе. 

— Це могло трапитись через мої слова? — схвильовано запитав я. — Будь ласка, зробіть щось!

 — Зараз все нормалізується, — він заспокійливо поплескав мене по плечу і відчинив двері , за мить покликав медсестру, яка прибігла з папаратом для вимірювання тиску та ліками. 

Алісії вкололи якийсь препарат, і її очі знову заплющилися, здавалося, вона спокійно заснула. 

— Я думаю, скоро вона зовсім отямиться, — сказав мені лікар.  — Будемо робити все можливе, аби це сталося швидше і не нашкодило їй..

В цю мить телефон в моїй кишені задзвонив. Я спочатку не хотів звертати на це уваги, бо ж зараз не час і не місце для цього, але коли лікар вийшов з палати, я дістав мобільний.

Побачив, що дзвонила Катя і одразу ж передзвонив їй, але телефон був поза зоною…

Я набрав її ще раз і ще, але все одно телефон був поза зоною. Одразу відчув хвилювання. 

В цю мить мій телефон і сам задзвонив, але це був незнайомий номер. Я одразу приклав телефон до вуха:

— Артеме, вас турбує Марія Кирилюк, я з поліції. Ви були в обраних в контактах Катерини Тимощук, вам варто зараз же підʼїхати до вашого будинку…

***

Ось і чергова глава, дяк за коменти та підтримку

Ви, мої читачі, — найкращі, дякую, що обираєте мою творчість, для мене це дуже важливо! 

На книгу відкрито передплату, кожна ваша покупка — підтримка моєї творчості. Ціна мінімальна, я сподіваюсь, ви підтримаєте мене, бо ця історія вийшла найцікавішою з усіх моїх імхо)
Дякую за покупки