32. Катя. За спиною...

Мені було так соромно, що, здавалося, я от-от провалюся крізь землю. Не могла сказати жодного слова, лише розгублено дивилась на Тимура. Знаючи, як він недолюблює брата (і це м'яко сказано!), була впевнена, що на цьому моя кар’єра його помічниці завершилась. 

Але з другого боку, може, це й на краще. Я зможу, нарешті, піти з цього дому, де все так заплутано і страшно…

 — Я можу звільнитися, — сказала я, переводячи погляд з Тимура на його матір.  — Попрацюю, поки ви знайдете нову помічницю…

— Чому це ви все вирішили за мене? — хмикнув Тимур. — Я вам що — лялька якась? Сам розберусь, кого звільняти, а кого ні, — він подивився на Артема. — Думаєте, я нічого не бачив? У мене з ногами проблеми, а не з очима. 

— Але… — мати невдоволено дивилась то на мене, то на нього.

— Мені якось все одно, з ким Катя спить, — він знизав плечима. — Поки це не впливає на її роботу, хай робить що хоче.

— Не говори про неї таким тоном, — насупився Артем. 

Я взяла його за руку і стиснула пальці, не хотіла, щоб він зараз сварився з Тимуром. 

— Нічого страшного, — сказала я. — Давайте не будемо сваритися, адже це ніяк не впливає на виконання моїх обов’язків…

— Ну, я це і сказав, — Тимур знизав плечима. — Працюй добре і все буде нормально. 

Артем виглядав розлюченим, але мовчав, бо зрозумів, що я хотіла, щоб він не сварився. 

— Ходімо, — сказала я тихо, зазираючи йому в очі. 

— Добре, — він кивнув і ми пішли до сходів. 

Коли підійшли, то Артем вирішив спуститись вниз, а не піти нагору і ми зайшли до бібліотеки.

Коли за нами зачинились двері, я одразу обняла його. 

 — Мені шкода, що так вийшло, — сказала я тихо. 

— Якби Тимур не був калікою, я б набив йому морду, — насупився він. 

 — Він же навпаки ніби заступився за мене перед матір’ю…

— Але ці його слова, нащо він робить це, — Артем все ще виглядав дещо розлюченим. — Ніби спеціально хоче зачепити. 

 — Мабуть, він досі злий на тебе, — я трохи завагалася, — через Алісію. Може, він думає, що ти зрадив, покинув її, коли вона в комі… І злиться через це. 

— Я не думав про це в такому ключі, — Артем зітхнув і, схоже, все ж почав заспокоюватись. — Він кохав її, тож це цілком можливо. 

— Може, у них все ж щось вийде, — сказала я.  — Якщо це дійсно буде так, то в обох буде мотивація для одужання…

***

Протягом наступних двох днів нічого особливого в будинку не відбувалося, і я вже подумала, що, можливо, усі неприємності позаду. Але увечері,  вже зайшовши до своєї кімнати, я підійшла до вікна, аби взяти книгу, яка лежала на підвіконні. І побачила, як по доріжці в саду швидко віддаляється чоловіча постать. Спершу я подумала, що то Артем, але тут же згадлала, що він поїхав до Алісії в лікарню… Він взагалі був якийсь схвильований. Раніше завжди їздив зі мною, але цього разу сказав, що поїде сам… Я згадала ту нашу ніч і те, як він, коли спав, промовив ім’я Алісії. Стало сумно, але я відігнала від себе ці думки, зараз було не до них, треба було вияснити, хто гуляє по саду у сутінках…

Хоча по часу Артем теж вже міг би повернутись...  Але він не подзвонив мені, а обіцяв подзвонити, коли приїде… Батько саме був у відрядженні, а волосся в того чоловіка було не сиве, отже це не дід… Ще залишався Тимур, але ж Тимур пересувається на візку…

Я відчула тривогу. Невже хтось сторонній прокрався на територію будинку? Мабуть, треба було повідомити Олені, але я останнім часом старалася уникати спілкування з нею. Тому вирішила сама спуститися донизу і подивитися, хто то ходить по саду. 

Поки я сходила на перший поверх та відчиняла вхідні двері, сад спорожнів. На подвір’ї нікого не було, доріжки, яскраво освітлені біля дому, теж проглядалися добре, тільки у віддаленому куточку саду, що виходив якраз до річки, ліхтар не горів, і там було темно. Я вирішила пройти туди, щоб уже напевно переконатися, що там нікого немає. 

Поки ще йшла освітленою доріжкою, то почувалася спокійно, але як тільки потрапила у те місце, де світла не було, одразу занепокоїлась. В голову почали лізти думки про тих убитих дівчат… Але я була впертою і все одно хотіла дійти до кінця саду і переконатися, що або та постать мені привиділася, або чоловік уже давно пішов звідси через хвіртку, що була в паркані у цій частині саду. 

Коли моє обличчя зачепила гілка, я не стрималась і зойкнула. Може, мені здалося, але я почула якийсь рух у кущах попереду себе. Здавалося, що хтось іде мені назустріч. 

Мої нерви не витримали, я повернулась, і побігла геть. Чула, як за спиною лунають чиїсь кроки, але боялася озирнутися, бо тоді втратила б час... 

***

ОСь і чергова глава...

що думаєте...?

дяк за коменти та підтримку