30. Катя. (Не)пристойна поведінка

— Чим він займався? Він сатаніст? — запитала я, ледь стримуючи тремтіння в усьому тілі. 

— Я не знаю,  — Артем теж був розгубленим.  — Але нам треба вшиватись звідси. Я записав його на телефон, сподіваюсь, вдасться перевести те в текст і загуглити. Тоді, можливо, ми дізнаємось більше.

— Тоді ходімо, спробуємо розшифрувати, можливо, це якось проллє світло на всю цю історію…

Ми швидко вилізли з шафи, Артем відімкнув двері, обережно визирнув у коридор, і коли не побачив нічого підозрілого, ми вийшли, і він знову замкнув лабораторію. 

— Куди підемо, в бібліотеку? — запитала я. 

— Давай,  — він кивнув і ми швидко пішли до дверей бібліотеки, яка також знаходилась на цьому поверсі. 

Коли ми увійшли і щільно зачинили двері, Артем почав щось клацати у своєму телефоні, а я мовчала, щоб йому не заважати. 

— Щось знайшов? — зрештою не витримала я, дивлячись на його спантеличений вираз обличчя. 

— Так, — він кивнув і показав мені екран. — Але… Це дивно. Тут пишеться, що це молитва повернення до життя. Про жодні вбивства тварин як жертвоприношення чи щось таке — ані слова…

 — Тобто він убив курку, а потім збирався оживити її, чи що? — мені в голову не прийшло більше нічого.

— Треба буде погуглити це подовше… Бо це дійсно дивно, — Артем зітхнув. — Але взагалі… Він же вчений, лікар, він не має вірити в подібне.

— Може, він того… дахом поїхав, як бабця? — запитала я. — Може, його потрібно показати психіатру? Адже те, що він робить — ненормально! 

— Я не вірю, що він робить це без причини, — замислено сказав Артем. — Дід не з тих людей, хто робить щось просто так… Якщо покажемо його психіатру, то точно нічого більше не дізнаємось. Спочатку треба зазирнути в той сейф, а вже потім думати, що робити далі.

 — Може, зараз повернемось і зазирнемо? 

— Ні, я хочу щоб ми зробили це, коли його не буде вдома. Більше не хочу такого стресу для тебе, — впевнено сказав Артем.

 — Добре, — погодилась я, хоч мені й не терпілося довідатись, що він ховає в тому сейфі.

В цю мить двері до бібліотеки несподівано відчинились і ми побачили на вході Олену. Вона одразу непривітно подивилась на мене. 

— Що ви тут робите вдвох? — вона зверталась саме до мене, а не до Артема.

Я вже хотіла щось сказати, але Артем все одно випередив мене:

— Мамо, ми з Катею — дорослі люди, тож робимо те, що хочемо. І ми не зобовʼязанеі звітувати перед тобою.

 — Вона працює на мене, я її найняла, тож вонна має виконувати мої вимоги! — Олена говорила на підвищеному тоні, дивлячись лише на сина, немов мене тут і не було. 

— Вона вже відпрацювала сьогодні і зараз в неї вільний час! — Артем теж підвищив голос, але все ж взяв себе в руки і продовжив вже спокійніше: — Не треба говорити з нею в такому тоні.

 — А ти що скажеш? — нарешті Олена повернулася до мене. — Хіба я тебе не попереджала, що не потерплю, щоб ти крутила з Артемом? 

— Мамо! — Артем знов перебив її. — Якщо ти продовжиш… Я за себе не ручаюсь. 

 — Ти готовий виступити проти власної матері через якесь дівчисько? — вона обурено поглянула на нього. — Я її звільню! 

— Сподіваюсь, ти достатньо розумна, щоб не змушувати мене робити подібний вибір, — насупився Артем. — Вона гарно виконує роботу, і якщо її і захочуть звільнити, хай це зробить Тимур. Ти вже до цього не маєш жодного відношення.

 — Добре, любий, ти мене вимусив це зробити… — Олена аж почервоніла на лиці. — Я завтра ж зранку скажу Тимуру про її непристойну поведінку і впевнена, що він її звільнить. Знайдемо йому іншу помічницю, більш серйозну! 

***

Ось і чергова глава, дяк за коменти та підримку.
Що думаєте? Як вчинить Тимур?