15. Моторошні ритуали І (Не)пристойна поведінка

— Але хто може не хотіти цього? — Катя здивовано поглянула на мене. 

— Не знаю, — я зітхнув. — В неї навіть родичів нема, сирота. Моя родина була для неї найближчими людьми… На роботі в неї авжеж були конкурентки, але навряд вони б зробили щось подібне, в її агентстві всі — тендітні моделі, як і сама Алісія…

— А твій брат? Він не міг розгніватися тоді, коли вона вибрала тебе?

— Він авжеж міг розгніватись і, певно, розгнівався, — я зітхнув. — Але тримати за це Алісію в комі? Ні, він на таке не здатний, він кохав її, може, й до сих пір кохає. Я на сто відсотків впевнений, що він тут ні до чого.

— Тоді і твій дід не став би робити такого, бо він любить Тимура…

— Виходить, ми зайшли в глухий кут, — сказав я. — Але все ж, певно, нам треба перевірити те, що казала бабця. Якщо сейф діда відкриється датою народження Алісії, то це буде дуже підозріло, погоджуєшся? Навіть якщо там не буде нічого такого…

 — Так, треба перевірити неодмінно, — сказала Катя. — Давай поїдемо прямо зараз? 

— Так, — я кивнув. — В нас вже є ключ від його лабораторії, тож це буде нескладно. Ми маємо дізнатись правду, заради Алісії і заради твоєї безпеки. Бо дівчата, схожі на неї, помирають… Поїхали додому, я хочу дізнатись правду…

***

— О, ви прийшли, були у бабусі? — запитав батько, коли ми зайшли до будинку. — Я бачив, що ви заходили, якраз тоді вийшов від лікаря.

— Так, ми були там, — я кивнув. 

— З нею все буде добре, я про все потурбувався, — він зітхнув. — Сьогодні маю поїхати в справах, але завтра повернусь і навідаю її. Ви теж навідайте зранку, бо твоя мати… Ти ж знаєш, вона не дуже любить нашу бабусю.

— Так, ми сходимо завтра, — сказав я.

— Дякую, — відповів батько і пішов на вихід.

Ми з Катею переглянулись і пройшли до мінус першого поверху, тут було тихо, лабораторія, схоже, була зачинена.

Я дістав ключ і вставив його в замок. Повернув його і він дійсно відімкнув двері.

— Вийшло, — сказав я тихо. 

— Тепер треба знайти сейф, — прошепотіла вона. 

Ми пройшли в лабораторію, я замкнув за собою двері на ключ, раптом, дід прийде, тоді в нас буде час, щоб сховатись.

Я озирнувся і почав відкривати шафи і в одній з них дійсно побачив сейф.

 — Здається, я знайшов його,  — сказав я.  — Тут електронний замок… Треба ввести код.

 — Ти знаєш дату її народження? — з хвилюванням запитала Катя. 

 — Знаю,  — я кивнув і вже хотів ввести дату, коли ми почули, як двері до лабораторії смикнули.

Я одразу ж схопив Катю за руку. Озирнувся і швидко потягнув її до порожньої шафи, яку я запримітив, коли шукав сейф.

Ми швидко залізли всередину і тільки-тільки зробили це, як дід таки зайшов до лаби.

Серце билося як скажене. Якщо він знайде нас тут, то проблем точно не оберемось…

Я трохи стиснув долоню Каті в своїй. Крізь тоненьку щілину між дверцятами ми бачили, як дід  почав запалювати свічки, які стояли в підсвічниках у нього на столі. Одночасно з тим він запалив якісь ароматичні палички, і кімната наповнилася дивним ароматом, від якого в мене запаморочилась голова.  Потім він зняв мішок з якогось предмету, який приніс з собою і придивившись уважніше, я побачив, що то клітка, а в клітці сиділа чорна курка. 

Катя теж бачила це все і поглянула на мене з жахом в очах, особливо коли в руці діда блиснув велкий ніж…

Я пригорнув Катю до себе так, щоб вона не дивилась на це, і саме в цю мить дід різонув по шиї тварини, та навіть не встигнула видати жодного звуку. Кров потекла по столу, потім почала крапати на підлогу. Він почав говорити щось латиною, хоча, може то була і не латина, але мені здалось, що схоже саме на латину… Чи то читав якусь молитву, чи то ще щось… Я навіть увімкнув на телефоні диктофон, щоб записати ці слова, хоч частину, а потім погуглити.

Далі дід взяв якусь баночку і коли курка смикнулась востаннє(так, вона ще довго смикалась навіть без голови), він взяв у цю баночку краплю її крові. Виглядало моторошно…

Не знаю, скільки це все тривало, але я не давав Каті озирнутись. Міцно притиснув її до своїх грудей і гладив по спині в заспокійливому жесті, аж поки все не скінчилось і дід не прибрав за собою та не пішов геть. 

 — Катю, нам треба виходити,  — сказав я тихо.  — Бо він може повернутись…

30. Катя

— Чим він займався? Він сатаніст? — запитала я, ледь стримуючи тремтіння в усьому тілі. 

— Я не знаю,  — Артем теж був розгубленим.  — Але нам треба вшиватись звідси. Я записав його на телефон, сподіваюсь, вдасться перевести те в текст і загуглити. Тоді, можливо, ми дізнаємось більше.

— Тоді ходімо, спробуємо розшифрувати, можливо, це якось проллє світло на всю цю історію…

Ми швидко вилізли з шафи, Артем відімкнув двері, обережно визирнув у коридор, і коли не побачив нічого підозрілого, ми вийшли, і він знову замкнув лабораторію. 

— Куди підемо, в бібліотеку? — запитала я. 

— Давай,  — він кивнув і ми швидко пішли до дверей бібліотеки, яка також знаходилась на цьому поверсі. 

Коли ми увійшли і щільно зачинили двері, Артем почав щось клацати у своєму телефоні, а я мовчала, щоб йому не заважати.