28. Катя. А що як хтось просто не хоче, щоб вона прокинулась?...

— Я хочу поїхати в лікарню, — сказала я Артему наступного ранку. 

— Добре, — погодився він. — Можемо зʼїздити зараз, а потім я поїду до офісу, треба підтягнути деякі справи. 

— Дякую, — я відчувала, що маю побачитися з його бабусею і запитати, що вона хотіла мені розповісти. Дізнатися про це саме зараз. Бо якщо чекати якогось слушного моменту, може стати пізно. У цьому я вже встигла переконатися…

***

Коли ми приїхали до лікарні, нас провели до палати. 

— Алісія теж лежить в цій клініці, — сказав Артем тихо. 

— Зайдемо і до неї? — запитала я. — Ну, чи ти сам, а я почекаю в коридорі…

— Зайдемо, — несподівано погодився він, трохи стискаючи мою долоню. — Я хочу, щоб вона відпустила мене. Хочу поговорити з нею. Але спочатку бабуся.

 — Так, ходімо, — я першою взялася за дверну ручку і зазирнула до палати, а Артем увійшов слідом за мною. Бабуся лежала на ліжку і, здавалося, дрімала, але почувши, що двері відчиняються, одразу здригнулася і якось налякано глянула на нас. 

 — Добрий день, це ми — Катя і Артем, — усміхнулася я, кладучи на тумбочку пакет із фруктами і печивом. — Вирішили вас провідати, як ви почуваєтесь? 

— День народження Алісії, — раптом сказала вона, дивлячись на мене не моргаючи.

— До чого тут Алісія? — одразу запитав Артем. — Ми прийшли до тебе…

Але бабця дивилась тільки на мене, не звертаючи уваги на Артема.

— День народження, — повторила вона. — Це код, запамʼятай. Тобі треба поспішати…

— Куди поспішати? І від чого код? — я нічого не розуміла. Подумала, що може, їй вкололи якісь ліки, що впликають на свідомість таким химерним чином…

— Мінус перший поверх… Ти знаєш місце таємниць, — вона вчепилась рукою в мою руку. — Поки не пізно…

— Ба, що ти таке кажеш? — Артем, як до того і його батько, відчепив руку бабусі від моєї.

— Ти… Ти теж цієї крові… Ти не хочеш, щоб вона дізналась, — вона подивилась на Артема.

 — У підвалі? — запитала я. — Щось із кодом, в якому зашифрований день народження Алісії? 

— Погана кров — причина усіх бід, — вона, здається, вже не чула мене. — Погану кров не вилікувати…

— Може, покликати медсестру? — запитала я в Артема. — Схоже, вона заговорюється…

— Давай, — Артем кивнув і встав з крісла.

— Стережись поганої крові, Алісіє! — вона мало не закричала і при цьому дивилась прямо на мене. — Стережись!

Мені стало страшно, немов морозом сипнуло по шкірі. Здавалося, вона передбачає майбутнє, але чиє? Алісії чи моє власне? 

Цієї миті до палати увійшла медсестра. 

 — Вам потрібно зробити ін’єкцію, — звернулася вона до бабусі лагідно, як до малої дитини. — А потім ви трохи поспите… Ваші рідні прийдуть ввечері, добре? 

— Так, — сказала я. — Ми підемо, а потім ще повернемось. Одужуйте! 

— Ми ще прийдемо, бувай, — погодився Артем і ми пішли до виходу. 

— Стережись, Алісіє! — вигукнула вона ще раз, коли ми з Артемом вже виходили з палати. 

Коли Артем прикрив за нами двері, то подивився на мене:

— Як ти?

 — Мені трохи страшно, — зізналася я. — Чому вона називала мене Алісією, як ти гадаєш? 

— Бо ти схожа на Алісію, а в бабці в голові все перемішалось, — він зітхнув.

— А що це за погана кров, про яку вона увесь час повторювала? Хвороба чи що? 

— Не знаю, — Артем опустив очі. — Але вона точно мала на увазі всіх чоловіків моєї родини, і мене також… — він раптом поглянув на мене. — Вона сказала тобі остерігатись мене та інших.

 — Але чому тебе? Я думаю, в неї просто трохи не всі вдома… Вибач, — я поглянула йому в очі. — Може, це грубо прозвучало, щодо твоєї бабусі. Але чому я маю остерігатися тебе? Хіба ти колись зробив мені щось погане? 

— Я не знаю, чому вона так сказала, але думаю під поганою кровʼю вона мала на увазі саме чоловіків нашого роду, — він зітхнув. — Що ж, ти ще не передумала? Підеш до Алісії зі мною?

— Так, піду, звичайно, — я трохи хвилювалася, але подумала, що маю це зробити.  — Де її палата? 

Артем кивнув і взяв мене за руку:

— Ходімо, це на іншому поверсі…

***

Коли ми зайшли до палати, я побачила дуже худу, бліду дівчину, яка лежала з заплющеними очима і ніби спала. Від її руки тягнулися якісь дроти, і взагалі вона виглядала на перший погляд так, ніби вже була нежива. Тільки підійшовши трохи ближче, я побачила, що її груди ледь піднімаються, отже, вона дихає. 

Я не знала, що мені робити, і тому поглянула на Артема. 

— Алісіє, я прийшов з Катею сьогодні, — Артем взяв мене за руку. — Я розповідав тобі про неї. Я кохаю її, пробач будь ласка.

В цю мить я побачила, що з прикритих очей Алісії потекло по одній одинокій сльозинці. А пікання апаратів ніби дещо прискорилось: її пульс, схоже, пришвидшився.