27. Артем . Я — це я...

Якийсь час все було тихо і мирно. Я вже майже привчився ігнорувати те, що чув в своїй кімнаті і стало якось легше. Хоча, може допомагало снодійне, яке я "позичив" у бабусі. З ним я не чув практично нічого, хіба що з самого ранку, коли вже прокидався. Але це була всього-лише мить: порівняно з попередніми безсонними ночами зараз я мав практично ідеальний сон. 

Ранковий поклик Алісії я пропускав повз вуха… Відчував провину, бо перестав ходити до неї…  

От і сьогодні ранок здався мені майже добрим. Я прийняв душ, вдягнувся і вже збирався спускатись на сніданок з усіма, коли будинок пронизав справжнісінький вереск. Кричали дуже голосно і таким високим голосом, що я здригнувся.

Я одразу ж вибіг до коридору між кімнатами і побачив, що мати стоїть біля перил і дивиться вниз, продовжуючи верещати.

Серце пропустило удар. Я підійшов ближче до неї і подивився униз. Одразу побачив бабусю, яка лежала на підлозі і не рухалась.

— Ба!

Я кинувся сходами вниз і вже за якусь мить був поруч із нею. Присів навпочіпки і перевірив дихання. Вона, слава Богу, дихала…

— Викличіть хтось швидку! — гукнув я на весь будинок, бо ж вийшов з кімнати без телефону. 

Я побачив Катю, яка теж вибігла з кімнати, почувши крик матері. Вона перегнулась через перила і гукнула:

— Я вже подзвонила, швидка їде! 

Я подивився на бабцю:

— Ба, ну ти ж в нас боєць, тримайся, будь ласка…

За якусь мить Катя спустилась сходами вниз, за нею слідом спустився і батько. Мати все так само стояла зверху і, вчепившись в перила, дивилась на нас. 

— Як вона? — батько підійшов до мене і бабці, так само, як і я, перевірив пульс.

— Жива… — я зітхнув. 

— Де я… — запитала бабця тихо і саме в цю мить до нас подзвонила охорона: приїхала швидка….

***

Лікарі сказали, що її життю нічого не загрожує, але це справжнісіньке диво. Вона тільки руку зламала… Хоча, будуть ще обстеження в самій лікарні, ну, батько поїхав з нею. Дід, щойно ми його знайшли і він дізнався, що сталось, теж поїхав до лікарні. 

Коли всі вже трохи заспокоїлися, Катя написала мені, що нам треба поговорити.  І тому ми зустрілись перед бібліотекою.

— Вона завжди їздила тільки ліфтом, а він з іншого боку коридору від сходів, — сказав я, зачиняючи за нами двері.

— Хто поїхав із нею в лікарню? — запитала Катя, нервово крутячи в руці свій телефон. 

— Батько, — я зітхнув. — Він дуже змінився в обличчі, сильно переживав… Дід теж поїхав, але пізніше, він знов був в своїх клятих експериментах…

 — Вона хотіла мені щось розповісти, але твій батько цьому завадив. Тоді я не придала цьому значення, подумала, що вона просто не випила вчасно ліки. Але вона радила мені втікати, сказала, що мені загрожує небезпека… А твій батько взяв її за руку і прямо потягнув геть. Вона тільки озирнулась і сказала, що прийде до мене і все розповість… — на очах Каті виступили сльози. — Раптом сьогодні вона йшла до мене, але їй не дали все розповісти? 

— Ні, — я похитав головою. — Батько не міг… Він не вбивця…

— Може, він розповів про все діду? 

— Вони ніколи не були в близьких стосунках, — знов заперечив я. — Дід скоріше тепло ставиться хіба що до Тимура… Не здивуюсь, якщо ті експерименти з мишами повʼязані, наприклад, з хворобою його улюбленого онука.

— Ти думаєш, це був лише нещасний випадок? — Катя з сумнівом похитала головою. 

— Але батько щиро переживав за неї, він би не став… А дід, — я зітхнув. — Дід може і дратується через неї, але все ж вона його дружина. 

— А якщо вона справді могла розповісти щось небезпечне для нього? 

— Але ми вже знаємо, що він працює над якоюсь вакциною, — не погодився я. — Що в цьому такого небезпечного? Чи ти думаєш, в нього може бути ще якийсь секрет? 

— Я не знаю, це ж ваша родина… Хоча бабця сказала щось таке дивне… “ Тут всі в зговорі, всі злодії, всі мають скелети і не тільки в шафі…” Здається, так я запам’ятала, бо сама думала раніше про ці “скелети в шафі”...

Я сковтнув слину. Чомусь відчув, що вона казала ніби і про мене, бо в мене в шафі також був цей клятий скелет з голосом Алісії…

— Вона — хвора жінка, — я зітхнув. — Навряд дійсно знала щось серйозне. 

— Може, але все одно мені якось страшно. Як ти думаєш, мені дійсно може загрожувати небезпека? — Катя зазирнула мені в очі. 

— Що б там не було, які скелети в шафах не ховалися б у членів моєї родини, я не допущу, щоб з тобою щось сталося, — сказав я твердо, зазираючи їй в очі і пригортаючи до себе.

Це була правда. Я ніколи нікому не дозволю нашкодити Каті, я в цьому впевнений. Подумки хотів додати "навіть собі", але заборонив. Я — це я. Я нікли їй не нашкоджу… 

***

Ось і чергова глава, дяк за коменти та підтримку) До речі, якщо хочете побачити фотки з мого реалу, отримати бонуси і подарунки, додавайтесь до телеграм-каналу "Четвірка букнет")) 
Ну і діліться враженнями від глави) Ну і само собою СТАВТЕ КНИЗІ СЕРДЕЧКА, ЯКЩО ВОНА ВАМ ПОДОБАЄТЬСЯ