13. Аналіз ДНК і всі злодії

Коли я прийшов до лабораторії, на зміні була та сама дівчина, що й минулого разу. 

Вона, здається, одразу впізнала мене, приязно усміхнулась і привіталась. Я теж привітався і простягнув їй пакетик з волоссям мого ймовірного брата, ще один пакетик з волоссям батька, яке я зняв з його піджака, і останній, третій пакетик з моїм власним волоссям.

— Можете перевірити їх на рідство? — запитав я. — Оцей підпишіть "Б", цей — "М", а останній — "А". 

— Вам знову терміново? — усміхнулась дівчина. 

— Так, — я простягнув їй купюру. — Все, як ви вмієте — якісно і швидко.

— Це ви, може, свою дитину шукаєте? — запитала вона. 

— Ні, рано мені ще заводити дітей, — відповів я. — Скоріше, перевіряю одного друга на вірність. 

— Зрозуміло, ну я й подумала, що ви занадто молодий, щоб бути батьком, — вона кинула на мене лукавий погляд. — Почекайте пару годин, і результат буде готовий…

— Тоді чекатиму його на пошті, як завжди, — усміхнувся я. — До зустрічі.

— Ой, у вас подряпина на руці, давайте я наклею пластир, щоб інфекція не потрапила, — сказала дівчина. 

Я подивився на свою руку і дійсно побачив подряпину, ніби як від нігтів чи чогось подібного. Але я себе ніколи не дряпав і тим паче не памʼятаю, щоб хтось дряпав мене… Катя точно не з любительок подібного, та й відчув би я, якби щось таке мало місце….

Я простягнув їй руку, вона обробила ранку і заклеїла її.

Я швидко подякував і вийшов з лабораторії. 

Мені не подобалось, що я не помітив, як отримав цю подряпину. Певно, останнім часом я просто надто сильно втомився. І голос Алісії теж я чую саме через це…

Впевнивши себе в цьому, я пішов до машини…

***

— Нарешті ми вдвох, — я подався вперед і поцілував Катю, легенько припираючи її до стінки.

Тільки коли був поруч із нею відчував себе добре. Навіть не дивлячись на те, що зараз збирався сказати їй про байстрюка мого власного батька, я все одно був щасливий просто тому що був поруч… Вона заспокоювала мене і не давала думати про всякі дурниці. 

— Я цілий день думала про тебе, — відповіла Катя, обіймаючи мене. 

— Я теж думав про тебе,  — сказав я, також обіймаючи її. — Люблю думати про тебе… Це мої улюблені думки. І вони дуже добре відволікають від іншого… 

— Від думок про Алісію? Чи всіх цих незрозумілих подій? 

— Наприклад, від цього, — я зітхнув і дістав з кишені папірець з результатами аналізу і простягнув його Каті.

— Це дослідження ДНК? — запитала вона. — Підтвердилися твої підозри? 

— Не знаю… Я побоявся відкрити результат на пошті, заїхав ввечері до лабораторії за роздруківкою, але так і не прочитав її, — я зазирнув їй в очі. 

— То давай зараз поглянемо, все одно краще знати, ніж мучитися невідомістю, — вона зітхнула. 

— Добре, — я кивнув. 

Катя дійсно додавала мені сил і я був вдячний їй за це.

Зробив глибокий вдих та видих, але так і не зміг відкрити його…

— Зробиш це? — я простягнув папірець Каті. 

— Добре, — вона розпечатала конверт і поглянула на аркуш паперу, що був усередині.

— Здається, тут написано, що всі ці люди родичі, — тихо сказала вона. 

— Значить, він дійсно його син, — я зітхнув. 

— Ти дуже засмутився? — вона торкнулася моєї руки. 

— Не знаю… Я якось дивно почуваюсь, — зізнався я, переплітаючи наші з Катею пальці. — Та дитина само собою ні в чому не винна, але… Чому батько допустив подібне? Невже йому мало нас із Тимуром? Коханки коханками, але діти… Не знаю. Я все ж не очікував подібного, сподівався, що ми помилились. 

— Може, та жінка завагітніла і вирішила залишити дитину, — намагалася мене заспокоїти Катя. — Тобто це була не його ініціатива…

— Як думаєш, я — погана людина через те, що засмутився?... — я зазирнув Каті в очі. 

— Я думаю, кожен би на твоєму місці відчував те ж саме, — вона обняла мене. — Не переживай, адже твоєї вини в цьому немає. Цю кашу заварив твій батько, йому її й розхльобувати…

— Дякую, що ти завжди на моєму боці, Катю, — я теж обійняв її і поцілував в скроню. — Не знаю, як би я впорався з усім цим, якби не ти.

 — Мені хочеться підтримувати тебе, бо ти дуже важливий для мене, — серйозно сказала вона. — Повір, у нашому житті немає жодної проблеми, яку б не можна було вирішити. Хіба що смерть. Але смерть автоматично позбавляє нас від усіх проблем…

— Про смерть точно підмічено, — сказав я замислено і трохи стиснув її долоню в своїй. — Добре. Я більше не буду хандрити… Треба подумати, що робити з цією інформацією… Але вже пізно, давай я проведу тебе до спальні. 

 — Добре, ранок вечора мудріший, завтра ти можеш встати і зрозуміти, що в голову прийшла слушна ідея, — вона усміхнулася, підбадьорюючи мене. — Головне — знай, що завжди можеш на мене розраховувати…