24. Катя. Друга сімʼя?

— Ти думаєш, у нього друга сім’я? — запитала я. 

— Його часто нема вдома, — він зітхнув. — Він розмовляв з цією жінкою. В неї дитина до біса схожа на мене в дитинстві… Що ще тут можна подумати?

— А як тоді розуміти його слова про якусь “іншу”, значить у нього не одна така Марія? Чи це він говорив про дівчину, яка загинула? 

— Якщо він говорив про загиблу… І то була його коханка, ще одна, то… — він закусив губу. — Може, батько дійсно причетний до вбивств. 

— Тоді, певно, треба її попередити, — сказала я. — Що їй може загрожувати небезпека…

— Попередити, щоб порвала з ним? — він зітхнув. — Але ж він сам погрожував їй, судячи з твоїх слів. Схоже, це її не зупинило.

— Ну, все ж треба зустрітися з нею, а вже потім вирішимо, як діяти…

— Добре, — Артем кивнув. — Але що ми їй скажемо? Як представимось? Скажемо правду?

— А раптом вона не захоче розмовляти, коли дізнається, що ти — його син? 

— Тоді ким ми представимось? Журналістами? Теж якось не катить, навряд вона захоче спілкуватись з пресою. Як і з поліцейськими. Та й у нас нема таких посвідчень, і не виглядаємо ми, як копи, — він зітхнув.

 — Може, сказати, що ми наприклад зі школи, вчителі часом ходять по будинках і записують майбутніх школярів, щоб знати скільки дітей в якому році піде в перший клас… І попросити свідоцтво про народження, якось запитати мимохіть про батька дитини? 

— Що ж, можна спробувати, — погодився Артем. — До речі… Її зовнішність… Вона хоч і старша за тебе, але придивись… 

— Ну, в неї колір волосся і очей як у  мене, — сказала я. — І фігура трохи схожа… Мабуть, твоєму батькові подобається такий типаж…

— Ми не будемо їй дзвонити, — врешті-решт сказав він. — Використаємо ефект несподіванки, щоб отримати те, що нам потрібно. А номер хіба що покажемо, як доказ, що ми вже збирались дзвонити, щоб домовитись про зустріч, якби вона не відчинила двері. Щось таке.

— Тоді поїдемо прямо зараз? — запитала я.  — Поки Тимур ще не повернувся…

— Так, — він кивнув. — Поїхали прямо зараз...

***

Марія жила в приватному секторі, на околиці міста, це ми також дізнались з її фейсбука, Артем прогнав фото через якусь програму, яка витягувала з зображень дані по геолокації. Коли ми вийшли з машини і трохи пройшлись вулицею, то я побачила затишний невеликий будиночок, навколо було багато дерев і квітів. 

Артем натиснвув на кнопку дзвінка біля хвіртки, і ми обоє стали дивитися, чи хтось вийде з будинку. Якщо вдома нікого не виявиться, буде, звичайно, образливо. Адже ми досить довго їхали, і хтозна коли мені випаде нагода знову вирватися від нагляду Тимура.

Все ж, нам пощастило, господиня вийшла на ганок, а потім підійшла до хвіртки.

— Добрий день, — люб’язно усміхнулась я. — Ви, мабуть, мама Артурчика? Ми зі школи, записуємо дані про майбутніх першокласників, які живуть у нашому мікрорайоні…

— Добрий день, — вона теж усміхнулась і відчинила хвіртку, пропускаючи нас у двір. — Я вже якраз думала щодо школи… Мій… партнер сказав, що перші класи син має ходити в звичайну школу. 

— Ма, там що, тато приїхав? — почули ми дитячий голос, що доносився від дверей будинку.

— Можна нам записати номер свідоцтва про народження вашого сина? — продовждила я. — Або зробити копію. 

— Так, добре, — вона кивнула. — Давайте пройдемо до будинку…

***

— Дякую, — я записала номер свідоцтва. — А можна ще ваш телефон, прізвище, ім’я, та по-батькові. І вашого чоловіка…

— Ми живемо в цивільному шлюбі, — вона зітхнула. — Тож я не буду його записувати. Залишу всі свої дані, тим паче, він завжди працює, тож навряд відповідатиме на дзвінки зі школи.

— Так, звичайно, — я кивнула, поглянувши при цьому на Артема. В мене була надія, що в свідоцтві буде записаний батько, але там зовсім відсутні дані про батьків..

— Дякуємо вам, — він встав з дивану. — До зустрічі в школі.

— Дякую і вам, — відповіла вона. 

Ми пройшли до передпокою і почали взуватись.

В якусь мить малий в будинку заплакав і Марія відволіклась від нас, залишивши нас тут самих.

Артем подивився на гребінець, зібрав з нього волосся і завернув у носовичок.

За мить Марія повернулась, але гребінець вже був на місці.

Ми швидко розпрощались і пішли геть.

Коли вже сиділи в машині, я здивовано запитала:

 — А навіщо тобі волосся? 

— Перевіримо рідство зі мною і з батьком, — сказав він. — Тест ДНК не обманути…

***

Ось і чергова глава, що думаєте? Будуть вони рідні чи ні?