23. Артем. Син мого батька

 — Я кохаю тебе… 

Її голос доносився ніби звідкись здалека. Я озирався, намагався побачити її, але навколо була тільки суцільна темрява.

— Мені шкода, — знов і знов повторював я одне і теж.

Але Алісія не відповідала.

Я прокидався в холодному поті, Знав, що це сон, розумів це, я ж не зовсім ідіот…

— Я кохаю тебе, — почув, вже з розплющеними очима і аж здригнувся.

Підскочив з ліжка, сон як рукою зняло. 

Вже третю ніч мені снився один і той самий сон… Я чув добіса реалістичний голос Алісії, бачив, як вона хапає мене за руки, і прокидався посеред ночі. Голос міг не зникати одразу, навіть з розплющеними очима я міг ще чути його, але вже ніби як здаля. 

Я встав з ліжка і пішов до душу. Треба було освіжитись. Коли роздягнувся і заліз до кабінки, побачив на своїх запʼястках якісь синці, ніби мене хапали за руки. Прямо як сліди від рук Алісії в моєму сні…

От тепер мені стало страшно. 

Душ трохи збадьорив мене, навіть серце почало битись повільніше і ритмічніше. Ці три ночі зовсім виснажили мене. Певно, це така плата за те, що я сказав Алісії, що кохаю Катю. Це просто моє почуття провини знущається з мене… Але я не здамся. Я буду з Катею, вона буде зі мною. І ніщо і ніхто цьому не завадить….

***

— Ти писала, що щось трапилось, — сказав я тихо, коли ми з Катею зустрілись в бібліотеці перед сніданком.

 Після душу я все ж прочитав вхідні повідомлення. Насварив себе, що не зробив це, щойно прокинувся. Думав би про Катю, то й не було б часу думати про Алісію. 

Катя запропонувала зустрітись перед сніданком і обговорити щось, тож я прийшов до бібліотеки, коротко поцілував її і чекав на відповідь. 

— Я вчора випадково підслухала телефонну розмову твого батька з якоюсь жінкою, — вона опустила очі, ледь почервонівши. — Це не спеціально, просто проходила повз його кабінет, а двері були не зачинені…

— Що саме ти почула? — запитав я. 

— Здається, він їй погрожував, щоб вона про щось мовчала, бо інакше з нею буде те, що й з іншою…

— Батько не міг, — я похитав головою. — Він не вбивця, не може їм бути…

— Він називав її Марією, а ще передавав привіт якомусь Артурчику… Ти не знаєш таких людей? 

— Ні, не знаю, — я похитав головою. — Але можу залізти в його телефонну книгу через його ноутбук, — запропонував я за секунду. — І знайти, з ким він розмовляв.  Може, там буде прізвище. А якщо ні — візьму звідти сам номер і пробʼємо його спочатку через інтернет, а потім через якесь детективне агентство, чи щось типу того. 

 — Я думаю, нам варто знайти цю Марію і поговорити з нею, — вона зазирнула мені в очі. 

— Добре, — я кивнув. — Давай так і зробимо.

— А в тебе все добре? — запитала Катя після невеличкої паузи. — Ти якийсь блідий, і синці під очима… Погано спав? 

— Все нормально, — швидко відповів я, але потім додав: — Хоча, певно, не дуже. Мене тривожить те, що відбувається в цьому будинку. 

— Може нам справді звернутися в якесь детективне агентство? — вголос розмірковувала Катя. — Я думаю, фахівець краще зможе з усім розібратися, ніж такі аматори, як ми…

— Це — моя родина, — я зітхнув. — Хочу розібратись сам, а не виносити сміття з хати. Якщо у батька якась постійна коханка, то краще дізнаюсь я, ніж хтось чужий. 

— А що ти потім будеш з тим робити? 

— Не знаю, — сказав я чесно. — Але спочатку хочу дізнатись правду…

***

Залізти в айклауд батька вийшло навіть без його ноутбука. Достатньо було знати його електронну пошту і підібрати пароль, тож я зайшов в його контакти зі свого власного компа. Навіть не очікував, що все вийде так просто.

Побачив і контакти, і навіть виклики. Прикинув час, коли він розмовляв з тією Марією, прогортав виклики до того моменту і вуаля — дзвінок Марії Підгірній дійсно був. Він розмовляв з нею майже півгодини… 

Я швидко виписав номер і вийшов з айклауда батька, поки йому не прийшло сповіщення про захід з нового пристрою. Згадав про це трохи пізно, може, все ж треба було заморочитись з його власним ноутом…

Вийшов з кімнати і пішов до Каті. 

Сьогодні Тимур поїхав на якусь щоквартальну перевірку в приватну клініку, це єдине, що мати змогла змусити його робити для свого здоровʼя. 

Постукав у двері, вона майже одразу відчинила. 

— Номер в мене є, що робитимемо далі? Я думав поїхати до неї…

— Давай поїдемо, але треба певно придумати якусь “легенду”. Хто ми і навіщо її шукаємо…

— У нас є її імʼя та прізвище, тож ми можемо дізнатись про неї більше і все це продумати, — запропонував я. — Давай загуглимо її. Бери телефон і пиши "Марія Підгірна, фейсбук". 

 — Добре, — вона почала шукати, а потім простягнула мені телефон. — Дивись, тут кілька жінок з таким ім’ям і прізвищем..

— Заходь на профіль. Шукай фотки з дитиною, — сказав я.