20. Катя. А раптом це вона...

Я цілий день ні про що інше не могла думати, тільки про ту кров. Навіть Тимур помітив, що я якась неуважна. Він припустив, що я втомилася, і сказав, що можна завершити робочий день раніше. 

— Добре, — сказала я.  — Дякую, щось справді голова розболілася, піду вип’ю таблетку…

Але коли я йшла до своєї кімнати, побачила Артема, який саме повернувся з офісу. Ну, я припустила це, зважаючи на те, що він був у діловому костюмі. 

— Привіт, — сказала. — Є якісь новини? 

— Привіт, — відповів він і озирнувся навколо. — Так, але давай  поговоримо не тут…

— Добре, то може, зайдемо в бібліотеку? 

— Давай, — він кивнув і ми пройшли до бібліотеки. 

Коли Артем зачинив за нами двері, то стривожено глянув на мене:

— Це була дійсно кров… Але не людська.

— А чия? — запитала я. 

— Косулі, — розгублено відповів він. — Але якби дід полював, хіба він би не попросив приготувати її, чи щось таке?

— Так, навіщо виносити кудись вбиту тварину? — питань було більше, ніж відповідей. 

Але ми не встигли договорити, як я побачила у вікні якийсь дивний відблиск. Підійшла і відсунула штору.

— До вас чомусь приїхала поліція, — сказала здивовано. — Та сама жінка, з якою ми говорили тоді біля мосту. Зараз вона розмовляє з охоронцем…

— Цікаво, що їй знадобилось? — Артем теж підійшов до вікна. — Чи, може, вона підозрює когось з моєї родини причетним до зникнень? 

— Охоронець впустив їх з напарником на подвір'я, — я опустила штору і повернулась до нього. — Я тут подумала, може не я одна бачила твого діда з мішком, а ще хтось із сусідів? І він заявив у поліцію…

— Давай підемо послухаємо, про що питатиме та жінка, — запропонував Артем. 

— Давай, — сказала я. Мені й самій було дуже цікаво, яка саме причина привела сюди правоохоронців…

***

Коли ми вийшли з бібліотеки, то одразу почули високий голос Артемової матері. 

— Я не знаю цю жінку, — казала вона. — Вона ніколи не була в нас у домі! 

— А в нас є інформація, що ваш чоловік із нею знайомий, — спокійно відповіла поліцейська. 

— Я дійсно знаю її, — ми почули голос батька Артема. — Ми разом працювали над одним проектом, періодично бачились.

— Коли ви бачили її востаннє? — запитала в нього поліцейська. 

— День тому, — відповів він не надто охоче.

— Ти знов зрадив! Обманщик! — невдоволено сказала Олена.

— Схоже, що ви були останнім, хто її бачив живою, — незворушно сказала поліцейська. 

Я поглянула на Артема. Він виглядав здивованим. 

— Батько, авжеж, не ангел, але і не вбивця, — прошепотів Артем. 

— Без поняття, — відповів Володимир поліцейській, проігнорувавши при цьому слова дружини.

— Що ж, тоді ми попросимо вас нікуди не виїздити з міста, вас запросять до відділку, щоб дати показання, — сказала поліцейська. 

— Цікаво, як її вбили? — запитала я. — Може, це та сама дівчина, що втонула? 

— Та, що схожа на Алісію? — перепитав Артем. 

— Вони всі схожі, я бачила сюжет у кримінальній хроніці… Всі біляві з довгим волоссям і блакитними очима… Раптом твій батько маніяк? — я згадала його приставання до мене, і по спині пройшов холодок. 

— Ні… Він авжеж не ідеал, як я і казав, але вбивати людей не став би, — відповів Артем вже не дуже впевнено. 

— А твій дід?  — я поглянула на нього.  — Але чому тоді допитують не його? 

— Але у тієї «жертви» діда була не людська кров, — Артем зітхнув. 

— Схоже, поліція пішла, — у будинку знову стало тихо, а потім пролунав зловтішний голос Артемової матері. 

— Ну, хоч одна приємна новина сьогодні, — сказала вона.

— З яких пір чиясь смерть — приємна новина, Олено? — невдоволено запитав батько.

— Шльондра отримала по заслугах і ти не заборониш мені радіти цьому!

“А раптом це вона  — вбивця?” — подумала я, але вже не стала говорити цього вголос…