19. Артем. Кров пролилась?...

Я вже збирався лягати, коли мій телефон сповістив про нове повідомлення. Коли я побачив імʼя відправника, то мимоволі усміхнувся. Тут ще було повідомлення від організаторів перегонів, але я в першу чергу вирішив відкрити повідомлення Каті:

“Нам треба завтра поговорити, але не в будинку…” 

Чомусь це повідомлення віддавало якоюсь тривогою.

"Щось сталось?" — одразу написав я у відповідь. — "Ти де зараз?" 

“Можеш зайти в бібліотеку?” — тут же прийшла відповідь. 

"Буду за пару хвилин", — написав я. 

Швидко вдягнувся і пішов з кімнати. Відчував якесь хвилювання, бо Катя говорила загадками.

Коли спустився вниз і зайшов до бібліотеки, то побачив, що Катя сиділа в кріслі дуже бліда, побачивши мене, вона тут же підбігла і схопила мене за руку.

— Ходімо, ти маєш це побачити, — тихо сказала вона. 

— Що там? — я трохи стиснув її долоню. 

Вона вся тремтіла, але нічого не сказала, просто відчинила двері і потягнула мене за собою. Ми вийшла в хол, і вона швидко пішла до дверей, але потім почала ніби щось шукати на підлозі. 

 — Але вона точно тут була… — Катя підняла голову і розгублено подивилась на мене. 

— Хто? — запитав я. — Хто тут був? Чи що?…

— Твій дід, ішов з великим мішком, тут поставив його, щоб відімкнути двері, потім знову взяв його на плечі і вийшов, — почала плутано пояснювати Катя.  — А потім я побачила на тому місці, де стояв мішок, калюжу крові. Ось тут, — вона тицьнула пальцем на підлогу, але плитка тут була чиста, ніде ніякої краплинки чи плямки. 

— Якого розміру був мішок? — я сковтнув слину. — Думаєш, там могла бути людина?...

 — Я дивилася здалеку, то точно не скажу, але мішок був великий і важкий…. Якщо там була худорлява дівчина, то він цілком міг її винести… І викинути в річку, — Катя знову затремтіла. 

— Не бійся, Катю, — я пригорнув її до себе. — Я поруч, завжди буду поруч, — я зітхнув, а потім продовжив питати: — Виходить, якщо він відмикав свою лабораторію, то він заносив той мішок?

 — Ні, він виносив його надвір, відмикав вхідні двері. Мабуть, їх уже замкнули на ніч, всі пішли спати, лише твоя мама ото захотіла зі мною поговорити, — вона спохмурніла ще дужче. — Взагалі, я збиралася тобі розповісти про її вимоги, а потім побачила діда з мішком, і те вилетіло в мене з голови…

— Мама? — здивувався я. — А вона що хотіла? Які ще вимоги?

— Вона гнівається, що я багато часу проводжу з тобою, каже, що найняла мене не для того, а щоб я працювала на Тимура, — зітхнула Катя. — І пригрозила мене вигнати, якщо я “переступлю межу”...

— Я поговорю з нею, — я спохмурнів. — Ніхто не має права розпоряджатись тим, що ти робиш і з ким в вільний від роботи час. Ти ж все одно виконуєш обовʼязки помічниці Тимура, я не відволікаю тебе під час роботи, правда? — я поглянув на місце, куди вказувала Катя. — У тебе є ватні палички?

 — У спальні, — розгублено сказала вона. — Принести? 

— Так, — я кивнув. — Там, де ти бачила кров ми потремо ними і сховаємо в пакет. Завтра віддам на експертизу в приватну лабораторію і там скажуть, чи була тут кров, чи щось інше.

 — Добре, я зараз сходжу по них, — здається, Катя вже трохи заспокоїлась. — Я швидко…

— Я почекаю тут біля сходів, не хочу, щоб хтось бачив нас біля твоєї спальні, добре? — запитав я.

 — Так… Але я не збираюся відмовлятися від тебе через вказівки  твоєї мами. Можу взагалі звільнитися…

— Я теж не збираюсь відмовлятись від тебе, Катю, — я зазирнув їй в очі. — А зі звільненням не поспішай… Хоча, якщо тобі страшно, я зрозумію, якщо ти підеш… Може, це дійсно правильне рішення.

— Ні, я хотіла б бути поруч з тобою, — вона теж зазирнула мені в очі. 

— Добре… Але більше не блукай тут сама, домовились? — я торкнувся долонею її щоки. — Хочу, щоб ти була в безпеці…

— Добре, — прошепотіла вона. — Я тоді піду по палички.

— Давай…

***

— Як швидко ви зможете визначити, що це? — запитав я в лабораторії. 

— Завтра будуть готові результати, — відповіла дівчина-лаборантка. 

— А вийде сьогодні? — я поклав на стіл декілька додаткових купюр. — У вас же лабораторія прямо тут, в цьому приміщенні, я спеціально шукав таку, яка не везе аналізи ще кудись і яка гарантує повну конфіденційність.

— Ну, в нас багато інших замовлень, робимо в порядку черги, але якщо це дуже термінова справа, то можемо зробити виняток…

— Дякую, — я усміхнувся. — Тоді чекатиму на результати. Подзвоните мені? Щоб я одразу знав, щойно ви відправите.

— Добре, домовились…

***

Ввечері, коли я вже підʼїжджав з офісу додому, мій телефон задзвонив. Висвітився незнайомий номер, я одразу взяв слухавку. Дівчина з лабораторії спочатку віталась, казала номер замовлення і все таке, а потім сказала:

— ..Тож це кров. Більш того, навіть не котяча і не собача, як лаборанти думали спочатку. Довелось повозитись з нею, але ми все ж визначили, чия вона…