18. Катя. Олена і дід.

— От бачиш, я ж казала, що вона прокинеться, — сказала я. — Мені наче щось підказувало, що так і буде. Але чому ти засмучений, якщо лікар каже, що це хороший знак? 

— Бо там ще була медсестра, і та сказала, що це може бути просто якийсь рефлекс. Але такого ніколи не траплялось раніше, я не хочу вірити, що моє зізнання і цей рефлекс просто співпали, — відповів Артем.

— Я десь читала, що люди, які перебувають у комі, все чують і відчувають, впевнена, що й Алісія так само. Тобі варто підтримувати її, говорити, що вона одужає, що все буде добре… Може, вони з Тимуром знову відновлять стосунки… І він теж перестане страждати. 

— Я б хотів, щоб у неї все було добре, — Артем кивнув. — Тимур… Певно, він все ще кохає її. 

 — Може, коли вона одужає, він уже не буде такий нервовий. Бо поки що я бачу, що з ним не все гаразд… Хоча може він страждає через власні проблеми зі здоров’ям… Я подумала, а є ж різні центри реабілітації, може, йому варто поїхати туди? 

— Він не хоче, — Артем зітхнув. — Його бісять навіть згадки таких центрів. Каже, що він не якийсь пенсіонер і не збирається сидіти в подібному місці.

 — Ех, якби ж він погодився попрацювати зі спеціалістами, можливо йому вдалося б піднятися з крісла… Але ти правий, силоміць ми його не можемо змусити це зробити…

— Він має сам розбиратись зі своїми проблемами, раз інших слухати не хоче, — Артем знизав плечима. — Вже не дитина. 

 — Може, коли Алісія отямиться, то і в Тимура буде стимул щось робити для покращення свого стану, — сказала я.

— Сподіваюсь, — він кивнув. — Алісія дуже сильно впливала на брата… Якщо вона йому скаже, він точно послухає. Я дуже хочу, щоб вона прокинулась…

***

Після вечері до мене підійшла Олена і сказала: 

— Катю, нам треба поговорити. Ходімо в бібліотеку.

— Добре, — я пішла за нею, розмірковуючи, що саме вона має на меті мені сказати. 

Коли ми увійшли до бібьліотеки, господиня щільно причинила двері і сіла на шкіряний диван, вказуючи мені на місце поруч із собою:

— Катю, я помітила, що останнім часом ти багато часу проводиш з Артемом, — вона зітхнула.

— Так, але я не думала, що це заборонено, — розгублено сказала я. 

— Ти маєш більше піклуватись про Тимура, бо саме для нього я найняла тебе, — вона зазирнула мені в очі. — Не для Артема, він взагалі дуже вітряний хлопець… Не хочу, щоб ти постраждала, щоб він розбив тобі серце.

— Я виконую всі доручення Тимура, — відповіла я. — Наче він був задоволений моєю роботою, принаймні так мені казав…

— І все ж, — усмішка зникла з її обличчя і вона уважно поглянула на мене. — Якщо я дізнаюсь, що ти перейшла якісь межі… Це може погано скінчитись.

Я мовчала. Почувалась розгублено, не думала, що вона так рішуче виступить проти наших з Артемом стосунків. Адже він збирався розповісти про нас своїй рідні…

— Добре, я зрозуміла, — тільки й видушила з себе. 

— Прекрасно, — вона встала з дивану. — Тоді я піду, маю ще багато роботи, — на цих словах вона пішла до виходу з бібліотеки і вже за мить покинула її.

Я якусь мить ще посиділа на дивані, збираючись з думками, а потім все ж піднялась і вийшла з бібліотеки. В будинку було тихо, мабуть, всі розійшлися по своїх  кімнатах. Мені треба було розповісти про цю розмову Артему, але я не наважувалася зараз йти до нього, раптом Олена якось стежить за мною?

Вирішила написати йому повідомлення. Прямо в коридорі дістала телефон і заходилася набирати: “Нам треба завтра поговорити, але не в будинку…”

Не встигла завершити речення, як почула, як у холі грюкнули двері і почулися важкі кроки, що прямували до виходу. Я навшпиньки, стараючись рухатися тихіше, підбігла ближче і встигла побачити тільки спину Артемового діда, який виходив з будинку. На спині він ніс великий мішок. 

Я здивувалася, що він кудись іде вночі, ще й з нелегкою, судячи з того, як він зігнув спину, ношею… Але вже була навчена попереднім досвідом спілкування з цим дивним чоловіком, тож принишкла біля стіни, щоб він мене не помітив. 

Двері грюкнули, і в холі стало тихо. Тільки на подвір’ї раптом завив собака, так що в мене аж волосся стало дибки від цього моторошного звуку. Я вже збиралася повернутися до сходів і піти до своєї спальні, як раптом побачила біля дверей на підлозі щось темне. Підійшла і придивилась уважніше, а коли зрозуміла, що це, то в мене аж дихання перехопило. Бо на підлозі в тому місці, де ще хвилину тому стояв дід, зараз була невелика калюжа крові…