17. Артем. Я, певно, погана людина....

Зранку одразу після сніданку я перехопив Катю в передпокої другого поверху і швидко завів до її кімнати. Коротко поцілував її і зазирнув в очі:

— Мені дедалі важче тримати це все в секреті… — сказав я їй пошепки. 

— Що саме? — запитала вона. — Про мене? 

— Так, — я кивнув. — Хочу сьогодні сказати… Хоча б Алісії. З іншими треба буде все продумати більш детально…

— Добре, — Катя кивнула. — Дякую тобі…

— Сподіваюсь, вона пробачить мені… Потім, коли прокинеться, — я зітхнув і відвів погляд.

— Я думаю, пробачить… Адже ти був чесним із нею. 

Я обійняв Катю, пригорнувши її ближче до себе. Відчувати її тепло, запах, бути так близько з нею… Все це приносило мені неймовірну радість. Але я все одно відчував провину перед Алісією… Якби вона була в свідомості, то все було б інакше… 

Я б не зустрівся з Катею, якби не те, що трапилось. 

Я закусив губу. Не можна так думати…

— Піду прямо зараз… Хочу вибачитись перед нею за все якомога швидше. 

 — Добре, ми потім побачимось, як ти приїдеш? — запитала Катя. 

— Так, — я кивнув. — Обовʼязково побачимось. Ну, може я ще заїду на роботу, але на обід заїду додому. Не сумуй тут без мене, — я ще раз чмокнув її в губи. 

 — Не буду сумувати, — вона усміхнулась. 

Хай мені й не хотілось покидати її, але треба було дійсно зробити те, що я запланував. Я обійняв Катю і все ж покинув її кімнату, в кінці прошепотівши "До зустрічі!"...

***

Коли сів перед ліжком Алісії і взяв її за руку, відчув хвилювання.

— Алісіє, — тихо сказав я. — Я, певно, погана людина… Я дуже сильно кохав тебе, хотів, щоб ми одружились, щоб ти завжди була зі мною, але… — я закусив губу. — Я закохався в іншу, — я сказав це тихо, майже нечутно. 

Мабуть, мені здалося, але я побачив, що її вії ледь затремтіли. Я навіть подумав, що Алісія от-от розплющить очі і подивиться на мене. Але з її заплющених очей лише викотилося дві сльозинки і побігли по блідих щоках. 

Серце забилось частіше…

— Алісіє, ти мене чуєш? — я трохи стиснув її долоню в своїй. — Є тут лікарі? — гукнув я голосно. — Алісія, здається, прокидається! 

Тут же до палати зазирнула медсестра:

 — Що трапилося? — запитала вона. 

 — Вона, схоже прокидається! — сказав я схвильовано. — У неї сльози… Вона 

 Медсестра підійшла до ліжка Алісії і поглянула на показники приладів, що підтримували її життєдіяльність.

 — Таке буває, — байдужим голосом сказала вона. — Сльози постійно виділяються слізними залозами. Не хвилюйтесь, із нею все гаразд. 

—  Я ходжу до неї вже дуже довго, але такого ще ніколи не було! — не погодився я. — Покличте лікаря.

Вона невдоволено закотила очі, але вийшла із палати і скоро повернулася разом із лікарем.

 — Що трапилося? — запитав той.

— Алісія… Вона плаче. Я думаю, це через те, що я їй сказав. Вона реагує. Хіба це не означає, що вона не в комі? — я уважно поглянув на нього.

 — Можливо, вона поступово прокидається, — кивнув той. — Це хороший знак. Одначе до того, поки вона зовсім опритомніє, може пройти деякий час. Ми будемо уважно стежити за її станом, і в разі якихось змін одразу повідомимо вас , добре? 

— Добре, — я зітхнув і опустив голову. — Дякую… 

***

Коли я приїхав додому, то настрій був паскудним. Я вже повірив, що Алісія прокидається, а лікар сказав, що це тільки "можливо" і то, незрозуміло коли це станеться.

Робота не змогла мене відволікти… Я вирішив перед обідом хоча б прийняти душ і трохи збадьоритись, однак вже на сходах зустрівся з Катею. 

Певно, за моїм обличчям було видно, що щось трапилось, бо Катя одразу запитала:

 — Як вона? Їй гірше?

— Вона заплакала, — я зітхнув. — Коли я сказав їй про тебе, вона заплакала… Я думав, вона прокидається… А лікар… Загалом вона ще не прокидається, хоч він і сказав що це якийсь там "хороший знак"...