15. Артем. Таємне та підслухане

Коли ми вже зʼїздили за посилкою, я ледь стримався, щоб не зазирнути в накладну, але не хотів, щоб Катя думала, що я поїхав з нею через Тимура і цю посилку. Бо це було не так… Мені просто подобалось бути з нею наодинці. 

Коли ми вже підʼїжджали до будинку, я зупинився до того, як камери записали б нас. Взяв її за руку, а другою рукою торкнувся її щоки:

— Мені дуже подобається проводити час з тобою… 

— Мені теж, — тихо відповіла вона. 

Я облизнув губи, а потім прикрив очі і поцілував її. 

 — Це була б чудова поїздка, — сказала раптом Катя. — Якби не той випадок на річці, чомусь я весь час думаю про ту мертву дівчину… Хто вона, чому загинула? 

— Може, вона сама приїхала сюди на таксі і кинулась в річку? — запитав я. — Хоча.... Не розумію, з якої причини молода дівчина може скоротити собі віку…

 — Якби не ті випадки з дівчатами, то я б подумала, що може в неї було якесь нещасне кохання чи інші проблеми. А так, закрадаються підозри… Хоча, звісно, то вже поліції робити висновки, може, знайдуть її рідних чи знайомих і про все дізнаються. 

— Обіцяй, що будеш обережною, — я зазирнув їй в очі. — Я не пробачу себе, якщо і з тобою щось трапиться…

— Добре, — прошепотіла вона. — Буду обережною..

Я знов подався вперед і поцілував її. Знов подумав про те, що Алісія мене може не пробачити, але все одно не міг стриматись. Поглибив поцілунок і подумав, що хотів би, щоб ми не ховались… 

Вона відповіла на поцілунок, обіймаючи мене, а потім все ж відсторонилася.

— Трохи страшно, що нас хтось побачить, — прошепотіла, дивлячись мені в очі.

— Я не буду весь час ховатись, — я не відводив від неї погляду. — Але нам треба буде все продумати... Як сказати моїй родині. Вони в мене… Сама знаєш, специфічні.

— Думаю, їм не дуже сподобається ця новина, — Катя зітїнула. 

— Ну, мене не дуже цікавить їхня думка, — я знизав плечима. — Хоча, Тимур може і зрадіє. 

— Чому? Через Алісію?

— Ага, — я зітхнув. — Думаю, він все ще кохає її. 

— А ти?  — вона спитала це схвильовано і здається навіть перестала дихати, очікуючи на мою відповідь. 

— Я відчуваю перед нею провину, — я опустив голову, але потім подивився на неї: — А думаю зараз про тебе… Не про неї. 

— Мені шкода, що ти почуваєшся винним через мене, — зітхнула вона. — Я хотіла б, щоб вона одужала, і Тимур теж, і все б у них було добре…

— Я теж дуже хочу, щоб вона одужала… Хочу поговорити з нею, — відповів я. — Сподіваюсь, це колись станеться. А поки що… Принаймні, скажу їй там, в лікарні. Хоч так. Зʼїжджу завтра. Треба їхати до будинку, певно, брат зачекався на тебе…

***

Коли ми вже були на території, я вже не торкався Каті. Ми йшли близько, але не торкались одне одного, хоча мені дуже хотілось торкатись її… 

Ми зайшли до будинку і одразу почули крик моєї мами:

— Ти скажи, для кого це купив? Ти обіцяв мені, що більше подібного не повториться? 

— Ти занадто драматизуєш, я втомився від цих істерик! І чому ти лазиш по моїм речам?! — він теж кричав на маму.

— Бо я хочу зберегти сім’ю, для мене важливо, щоб усе було добре, щоб наші діти були щасливі! — відповіла вона майже плачучи. 

— Наші діти вже дорослі, їм це все до лампочки, в них своє життя, — хмикнув він. 

— Ти мене вже не кохаєш? Тобі наплювати на родину, навіщо ти з нами живеш? 

— Я дуже багато працюю і втомився від цього всього, — він насупився. — Може, сама підеш і заробиш хоч щось, і тоді зрозумієш, як це важко! Чому я ще й вдома маю все це вислуховувати?

В цю мить мама помітила, що ми з Катею спостерігаємо за ними. Батько теж обернувся до нас.

— Привіт, — сказав я. — Ми вже йдемо…

І на цих словах я рушив до сходів, кивнувши Каті, щоб вона йшла за мною….