14. Катя. (не) нещасний випадок?

Наступного ранку я все ще думала про вчорашні події. Коли згадувала про той поцілунок, серце починало битися швидше, а в грудях ніби розпливалося приємне тепло…

Мабуть, я виглядала неуважною, і Тимур це побачив, бо запитав: 

— З тобою все добре? Ніби витаєш у хмарах… 

— Так, все в порядку, — я швидко постаралася надати собі ділового вигляду. — Які сьогодні будуть доручення? 

— Мені треба забрати ще одну посилку, якщо тобі буде нескладно, я попросив би тебе зʼїздити разом із водієм. 

 — Так, без проблем, — кивнула я. — Зараз з’їжджу. 

Та коли  я спустилася вниз, охоронець сказав мені, що водій тільки що кудись поїхав, його відправила з якимось дорученням господині. 

Я вже збиралася повернутися назад у будинок, але на виході зіткнулася з Артемом. 

— Привіт, — усміхнулась йому, відчуваючи, що трохи червонію. 

— Привіт, — він теж усміхнувся і легенько торкнувся долонею моєї руки. — Куди йдеш?

— Та мала з’їздити на Нову пошту, але водія десь немає, — відповіла я. 

— Давай я підвезу тебе, — запропонував він. — Все одно збирався виїхати. 

— Добре, — погодилась я. — Буду дуже вдячна…

Ми сіли в машину, і  я запитала:

 — А куди ти їдеш? 

— Мені треба було заїхати на фірму, забрати деякі документи. Ну це теж недовго, — відповів Артем. 

Коли ми виїхали на вулицю,  то в машині запанувала тиша. Немов кожен не наважувався сказати щось важливе, а про якісь дрібниці говорити не хотілося..

Ми якраз під’їхали до мосту через річку, що протікала недалеко від будинку, як я помітила край дороги поліцейську машину. Біля неї стояли двоє копів — чоловік і жінка, і робили нам знак, щоб ми зупинилися. 

— Ми ж наче нічого не порушували… — сказала я. 

— Схоже, тут щось відбулось, — відповів Артем, зупиняючи машину. — Може, ДТП або ще щось.

Як тільки ми зупинилися, до нас тут же підійшла жінка в поліцейській формі. Вона представилась, а потім сказала:

— Ми приїхали за викликом про нещасний випадок, хочемо задати вам кілька питань. 

— Так, авжеж, — сказав Артем. — А що за нещасний випадок? 

— У річці знайшли тіло молодої жінки…

— Вона наклала на себе руки? — запитала я. 

— Це ще належить вияснити, — було видно, що поліцейська не горить бажанням розповідати всім зустрічним подробиці справи. — Ви живете тут поблизу?

— Так, — кивнув Артем. — У нас маєток за пагорбом. Моя родина живе тут вже декілька поколінь. 

— Погляньте будь ласка на це фото, можливо, ви впізнаєте загиблу, — Вона пошукала щось у телефоні і простягнула його Артему.  Я мимоволі заглянула через його плече і  відразу заплющила очі, було страшно бачити труп. Але я встигла роздивитися, що це молода дівчина з довгим світлим волоссям. 

Він подивився на фото і насупився:

— Ні, не знаю, — він зітхнув. — Ніколи не бачив її.

Тим часом до нас підійшов другий поліцейський. 

— Ну що тут? — запитав він у своєї напарниці. 

— Місцеві люди її не знають, — вона знизала плечима. — Мабуть, нетутешня. Ну, це підтверджує і  свіжий слід від шин на березі.  Якби це було самогубство, то машина б залишилась тут,  але хтось  ще був на місці трагедії і поїхав.

— Може, вона на таксі приїхала, — сказав коп. Видно було, що він хотів щоб це виявилося самогубство. 

— Ви не бачили на вашій вулиці якоїсь незнайомої автівки? — знову звернулася жінка-поліцейська до Артема. 

— Ні, — він похитав головою. — Але з нашого будинку не особливо і видно дороги. 

 — Добре, можете їхати, — жінка відразу втратила до нас інтерес. 

Вона про щось заходилася сперечатися зі своїм колегою, а ми тим часом знову рушили, і вже коли проїхали міст, я  сказала:

— Вона схожа на тих дівчат, яких показували в кримінальній хроніці… Ну, які впали в кому…

— І на Алісію, — Артем зітхнув. 

 — Це може бути той маніяк? — я мимоволі здригнулася. 

— Тобі не варто виїжджати з будинку самій, — він подивився на мене. — Схоже, це небезпечно. Бо ти теж того типажу…

— Та я ж не сама, — усміхнулася я. — Або з водієм, або ось з тобою..

— Ну зараз так. Але й надалі я б хотів, щоб ти була в безпеці, — на світлофорі він торкнувся долонею моєї руки. — Ти важлива мені.