13. Артем. Сьогодні у цьому домі...

— Є трохи, — я кивнув. 

— Тимур сказав, що вона його дівчина, а ти тільки придумав, що вона кохала тебе, — схвильовано прошепотіла Катя. 

— Вона зустрічалась з ним, це правда, вона познайомилась з нами обома одночасно. Так вже вийшло, що Тимур був ще тим дамським угодником до тієї аварії… Він одразу почав фліртувати з нею, я думав, що мої почуття пройдуть, що це тимчасово, але виявилось, що ні, — я зітхнув. — Тоді я їй зізнався. Вона сказала, що теж завжди дивилась на мене, але думала, що вона мені не потрібна і тому, щоб бути хоча б просто поруч, вона зустрічалась з ним.

— Ти думаєш, Тимур спеціально вирішив їй помститися? Але ж він і сам постраждав у тій аварії? 

— Я не знаю, — я знов опустив голову. — Він кохав її, певно, він не зміг би заподіяти їй шкоди спеціально… Але мені дуже боляче через те, що так трапилось, і що по суті це через мене. Може, він розхвилювався, коли вона сказала. Тому так і відбулось…

— Але того вже не зміниш, тому не варто постійно думати про минуле… Можливо, якщо перестати так зациклюватися, не тільки стане легше, але й проблема вирішиться сама собою, — сказала Катя. 

— Коли Алісія прокинеться, то, певно, зненавидить мене, — тихо сказав я.

— Я думаю, вона все зрозуміє… Я б зрозуміла…

— Сподіваюсь, — відповів я. — Треба йти спати… Бо ще трохи так посидиш і я за себе не ручаюсь, — я усміхнувся.

— Добре, — Катя усміхнулась у відповідь. — Як кажуть, ранок вечора мудріший… Завтра все може бути набагато простішим, ніж здається сьогодні. 

Ми встали зі стільця, але я одразу знов переплів наші пальці. Мені було добре поруч з Катею, ніби все одразу стало на свої місця. Певно, не треба було так сильно пручатися цим почуттям…

Ми пройшли до сходів і вже почали підніматись вгору, аж раптом в майже гробовій тиші почули, як на другому поверсі, куди ми майже дійшли, рипнули одні з дверей. 

Я відпустив руку Каті, але став йти трохи попереду.

Катя мовчала, але я чув позаду себе її прискорене дихання. 

Коли ми зайшли на другий поверх, я одразу побачив бабцю. Вона стояла і тримала старий ліхтар прямо біля обличчя, і це виглядало доволі моторошно.

— Ба, чого не спите? — запитав її я, видихаючи.

Все ж, це була всього-лише бабця. 

Вона подивилася на мене круглими трохи витріщеними очима і я не був впевнений, чи вона мене впізнала, чи перебувала у якомусь світі власної уяви. 

— Сьогодні у цьому домі пролилася кров! — голосно сказала вона, продовжуючи дивитися на мене. 

Катя позаду мене шумно зітхнула. 

— Ба, вам треба випити ваші таблетки, — я зітхнув. — Давайте ми вас проведемо до кімнати? 

— Де він? — вона почала крутити головою в різні боки, нагадуючи цим велику сову. 

— Хто "він"? Ви шукаєте діда? Давайте я відведу вас до нього… — запропонував я, підходячи ближче.

— Ні! — вона замахала руками. — Не треба до нього! 

— Але вам треба випити ліки, щоб краще спати, — не здавався я.

— Він зробить так, щоб я більше не прокинулась, — жалібно промовила бабця. 

— Добре, я можу відвести вас до вашої спальні, але тоді ви більше сьогодні не будете з неї виходити, — я зітхнув. — Обіцяєте?

— Добре, — вона кивнула, ніби трохи заспокоївшись. 

Я подивився на Катю: 

— Давай спочатку відведемо бабцю, добре?

— Так, давай, — прошепотіла вона, все ще виглядаючи наляканою. 

Я кивнув і взяв бабцю під руку, після чого ми всі рушили в кінець коридору. Коли довели її і побажали доброї ночі, то закрили за нею кімнату і нарешті знов залишились наодинці. Я знов взяв її за руку і тепер вже повів до її спальні.

Коли ми були перед її дверима, я зазирнув їй в очі і прошепотів:

— Знай, я не шкодую… Про те що сталось на кухні. Навпаки.

— Я теж не шкодую, — відповіла вона. — Навіть якщо трапиться щось погане… Я все одно рада, що це сталося між нами. 

Я подався вперед і коротко поцілував її. Свідомо коротко, бо раптом би не зміг спинитись… Катя дивно впливала на мене…

— До завтра…

 — До завтра, — прошепотіла вона у відповідь. 

Я відпустив її долоню і почекав, поки вона зайде до кімнати, а потім пішов до себе. Серце все ще билось дуже швидко… Алісія… Сподіваюсь, вона пробачить мені, бо я правда не можу це контролювати…