12. Катя. Відсутність контролю.

— Та ні, нічого, може, я просто втомилась, — я зітхнула і відвела погляд. — Піду спати…

— Стій, — Артем торкнувся своєю долонею мого запʼястка. 

— Ти щось хотів? — я підняла на нього очі. 

— Хочу, щоб у нас з тобою були нормальні стосунки, Катю, — він зазирнув мені в очі. 

— Так у нас ніби нормальні стосунки, — я відчула, що червонію.

— Якщо я інколи роблю щось таке, що тобі не подобається, не думай, що я це спеціально… Не знаю, чому я так реагую на тебе і брата, я не розумію цього, — він зітхнув. 

— Вибач, якщо я щось роблю не так, — сказала я. — Але між нами з Тимуром справді нічого немає і бути не може. Лише робота і нічого більше. 

Він все так само тримав мене за запʼясток і дивився на мене. Хотів щось сказати, але в якусь мить просто відпустив руку і відвів погляд. 

— Не вибачайся. Я тобі так само ніхто, як і він. Ти не маєш переді мною звітувати. Я неправий.

— Ти мені не ніхто… — раптом вирвалося в мене. 

Мені й справді стало сумно, коли я почула його слова. Хоча вони були й правдиві. Мабуть, я сама щось придумала, і повірила в це. А зараз взяла і ляпнула так, не подумавши, і відчувала сором через це. 

Артем же в цю мить знов подивився на мене.

Він сидів на стільці і тому дивився нібияк знизу вгору.

Знов простягнув до мене руку, торкнувся долонею моїх пальців, не відводячи погляду від моїх очей. 

— Вибач, я весь час говорю якісь дурниці… — сказала я, закусивши губу. 

Він нічого не відповів, просто потягнув мене до себе. Не сильно, так, щоб я сама вирішила, чи піддаватись цьому руху, чи ні. 

Я не стала противитись, і за мить опинилася в нього на колінах. Тепер наші обличчя були зовсім близько, і ми дивилися очі в очі, ніби намагаючись щось прочитати, те, що неможливо сказати словами. 

Спиною я буквально відчувала, як швидко бʼється його серце. Коли Артем облизнув губи, все так само дивлячись мені в очі, моє серце закалатало так само швидко, як і його, і я вся завмерла…

Він подався вперед, майже торкнувся моїх губ, однак все ж зупинився і прошепотів:

— Ти мені теж не ніхто…

— Тому, що я схожа на неї? — запитала я, згадавши нашу попередню розмову. 

— Ні, — він дивився мені в очі. — Не тому. Я просто не можу це контролювати… Якби міг…

— Я теж не можу…

Щойно він почув ці слова, то все ж рвучко подався вперед і зімʼяв мої губи своїми. Прикрив очі і притиснув мене ближче до себе.

Я відповіла на поцілунок, розуміючи, що, можливо, роблю найбільшу помилку у своєму житті. Але навіть якщо так, я не хотіла зупинятися…

Відчувши, що я не відсторонююсь, Артем поглибив поцілунок, ще сильніше обіймаючи мене. Між нами практично не залишалось простору, тільки тонкий шар одягу і все. Він важко дихав, і обіймав мене інакше, не так, як спочатку…

Раптом я почула у коридорі чиїсь кроки і мимоволі відсахнулась від Артема. Він відпустив мене і відвів погляд, а за мить на кухню зайшов його батько: певно, він тільки-тільки повернувся з чергового кількаденного відрядження. 

— Добрий вечір,  — привіталась я, відчуваючи, що мої щоки прямо палають. 

— Тепер мені принаймні все зрозуміло, — хмикнув він, дивлячись не на мене, а на Артема. — Ну що ж, коли награєшся, скажеш, — на цих словах він вийшов з кухні.

— Придурок, — Артем насупився. 

— Не звертай на нього уваги, — тихо сказала я. 

— Я і не звертаю, — він знов торкнувся моєї руки. — Але в домі краще бути обережнішими. Не хочу, щоб всі вони знали. Принаймні зараз. 

— Так, — я кивнула. — Якщо твоя мама дізнається, вона може звільнити мене…

— Відчуваю себе зрадником, — Артем раптом опустив голову. 

— Чому? — не збагнула я. 

— Через те, що відчуваю це все до тебе,  — тихо сказав він. 

— Ти думаєш, що зраджуєш своїй дівчині?