10. Катя. Дивні назви препаратів.

Ми з Тимуром саме обговорювали одного з його бізнес-партнерів, який відзначався досить дивним характером і міг образитися на рівному місці, після цілком безневинної фрази у листуванні. Тимур дав мені доручення домовитися з ним про зустріч, і я успішно виконала це завдання. Могла пишатися собою, що я такий хороший перемовник. Я взагалі сьогодні багато встигла: і підготувати документи, і переговорити з цим партнером, і отримати якусь  дивну посилку. Відправником там значилася фармацевтична компанія, тож я подумала, що Тимур замовив якісь ліки. Він сьогодні виглядав більш блідим, ніж раніше, під очима були темні кола…

 — … здається, я вже змогла знати з ним спільну мову…

Не встигла я завершити фразу, як за дверима щось зашаруділо. Це було дивно, бо в будинку не було домашніх тварин.

 — Ти чув якісь кроки? — запитала я Тимура пошепки. 

— Давай подивимось, — сказав він і підʼїхав до дверей. 

Відчинив їх і одразу ж виїхав, я зробила крок за ним, але одразу ж побачила Артема. Здивувалась і аж спіткнулась від несподіванки. Тимуру довелось мене мало не ловити, щоб я не впала. Відчувала себе дуже незручно, адже я опинилася в нього на колінах. 

Швидко скочила на ноги і сердито поглянула на Артема. 

— Ти підслуховував чи що? — запитала я. 

— Дуже треба, — він скривився, схрестивши руки на грудях і якось по-злому зиркнув спочатку на мене, потім на Тимура, а потім знов на мене. — Хотів запитати дещо в Тимура, але бачу, ви зайняті. Не буду вам заважати.

— Якщо хотів запитати — питай, я ж тут, — Тимур знизав плечима і задоволено усіхнувся.

— Вже перехотів, — Артем обернувся і пішов до сходів, за мить зникнувши з виду. 

— Не чекала від нього такого, — з жалем сказала я. 

— Приревнував тебе, — Тимур усміхнувся. — Цікаво, схоже, ти йому реально сподобалась, що він навіть опустився до підслуховування. Раніше такого ніколи не робив.

— Ти думаєш, я йому подобаюсь? — я була дуже здивована. Але разом з тим, ніде правди діти, мені було приємно це чути. 

— Ти схожа на неї, — замислено сказав він. — Тому не дивно, що так сталось. 

— На його дівчину? — я поглянула на нього. — Чи твою? Щось я вже заплуталась…

— Алісія — моя дівчина, але вона подобалась йому, — Тимур зітхнув і ми зайшли назад до кабінету. — Він і зараз ходить до неї. Ми ходимо по черзі, в різні дні, щоб не перетинатись там. Це єдине, в чому ми з ним змогли домовитись.

— Тому він і злиться на тебе? 

— Не знаю, — Тимур відвів погляд. — Тому, а може і ні. Може все через те, як Алісія потрапила в лікарню. Він вважає, що це моя провина.

 — А як вона потрапила? — знову поцікавилась я.

— Може, колись я розкажу тобі, але не зараз, — він тихо видихнув повітря. — Поки що я ні з ким особливо не обговорював це, це надто важко. 

 — Я розумію, — мені стало шкода його. Він виглядав таким засмученим… — Може, тобі треба відпочити? Я поки розберу пошту. 

— Добре, дякую… 

Тимур відʼїхав за свій стіл і вклав руки під голову. Дивився кудись в стіл, не моргаючи.

Тим часом я почала розбирати електронну пошту. Видаляла різний спам, а важливі листи маркувала, щоб Тимур, як відпочине, ознайомився з їхнім змістом. Мою увагу раптом привернув один лист, з яким я не одразу розібралася, що робити. 

Я перечитала його вдруге, то була, як я зрозуміла, накладна на цю саму посилку, що стояла зараз на підлозі в кутку кабінету. Але мою увагу привернули назви препаратів, які були там перераховані: “клозапін, феназепам, трамадол”.

Десь я вже чула ці назви, і вирішила записати їх на аркуш паперу, а потім загуглити, але не з Тимурового комп’ютера…