8. Катя. Ось чому обрали мене...

— Мені шкода, — я зітхнула. — Дякую, що допоміг мені. Постараюсь більше не втрапляти у подібні оказії…

Артем поглянув на мене і наші погляди знов зустрілись. А за мить він встав зі стільця, вивільняючи свою долоню. 

— Так, будь обережна. Але раптом що… Давай я певно дам тобі свій телефон, — сказав Артем, знов відвівши погляд.

— Добре, — я кивнула. — Давай. 

Він продиктував мені свій номер, а потім пішов до дверей. В самих дверях знов поглянув на мене:

— Ти точно в нормі?

— Не дуже, але, думаю, все мине, — я постаралася усміхнутися, хоча мої руки й ноги досі тремтіли від пережитого стресу. 

— Добре, — він кивнув. — Якщо що — дзвони, я буквально через кімнату від тебе, близько.

 — Дякую, — сказала я, і Артем вийшов. 

Я відразу замкнула кімнату і лягла в ліжко, але не могла заснути. В голову лізли якісь дурні думки, якийсь час я взагалі думала, що краще завтра піти до господині будинку і сказати, що звільняюся. Але щось мене стримувало. Щось, чи може хтось? 

У будь-якому випадку, я вирішила залишитися ще на якийсь час. Звільнитися я встигну завжди. Прийнявши таке рішення, трохи заспокоїлася, але сон все одно не йшов до мене, тому я вирішила увімкнути телевізор. 

Випадково потрапила на кримінальну хроніку і вже збиралася пересунути канал, як слова дикторки привернули мою увагу. 

—...І те, що вони залишаються живі, але так і не виходять з коми, спочатку привернуло увагу лікарів. Вони думали, що це може бути якась хвороба. Однак потім… Випадків ставало дедалі більше. В крові дівчат не знаходили ніяких препаратів, хоча, ми маємо розуміти, що людина, яка знається на цьому, цілком може підлаштувати подібне, — сказала вона.

— Хочете сказати, що маньяк спеціально вводить їх в кому? — запитав її колега. 

— Доказів все ще нема, а випадки продовжуються доволі довго, більш ніж півроку, — відповіла жінка.

Я відразу згадала про дівчину Артема, адже вона теж була в комі. Раптом до цього теж причетний маніяк? 

Навіть взяла телефон до рук, щоб подзвонити йому, але потім згадала, що Артем розповідав, начебто у всьому винен Тимур. Хоча хтозна, якщо двоє братів не любили одне одного, то Артем міг і безпідставно його звинуватити. 

Я вирішила запитати в самого Тимура. Але, звичайно, зробити це вже завтра. 

Дивитися телевізор мені перехотілося, я вимкнула його й лягла до ліжка. Ще якийсь час крутилася, осмислюючи всі незвичайні події останніх днів. А потім все-таки провалилася в неспокійний сон.

***

Після сніданку я, як завжди, пішла до кабінету Тимура. Він уже сидів за компом, переглядаючи пошту. 

— Які будуть сьогодні для мене доручення? — запитала я. 

— Мені треба забрати одне відправлення. Я не замовив курʼєра, бо так відправлення прийшло б на день пізніше, бо ми живемо фіг знає де. Було б добре, якби ти забрала його, я можу змінити отримувача і дати тобі водія, — відповів він. — З цією штукою, — він вказав на свій візок. — поїхати кудись доволі непросто і відбирає купу сил. 

— Так, без проблем, я все заберу, — сказала я і ніби між іншим запитала: — А що з тобою сталося, аварія? 

— Звідки знаєш? Артем вже щось розповів? — він уважно поглянув на мене.

— Та він майже нічого не сказав, лише що ти винний у тому, що його дівчина зараз в комі…

— Його дівчина? — Тимур невесело усміхнувся. — Алісія була моєю дівчиною, а Артем… — він підтиснув губи.

— Вибач, якщо я засмутила тебе, — швидко сказала я. — Мабуть, не варто було  нагадувати про це…

— Він завжди мені заздрив. І Алісію тому забрав, просто йому завжди хотілось все моє… Зараз він, певно, намагається і тебе забрати. Вже он налаштовує проти мене, — він зітхнув.

— Та ні, він нічого такого не казав, — почала ніби виправдовуватися я. — Сподіваюся, Алісія одужає… Я просто вчора дивилася телепередачу, і там теж говорили про дівчат, які впали в кому з невідомої причини, що це можуть бути жертви маніяка. От я й згадала про неї. Але ж вона просто потрапила в аварію? Думаю, лікарі зможуть їй допомогти. Може, якісь закордонні фахівці? 

— Вони обіцяли, що вона прокинеться за день-два, — Тимур опустив голову. — Але вона не прокинулась… Ні через день, ні через місяць, ні через півроку, ні зараз…

— Це так сумно… — я відчула, що мені дуже його шкода. — Але не варто впадати у відчай, поки вона жива, то надія завжди є…

— Так, — він кивнув. — Я знаю це. Я не збирався впадати у відчай. Я впевнений, що вона прокинеться. А коли прокинеться, то... — він обірвав себе на півслові. — Загалом, я не збираюсь здаватись щодо неї.

— Це правильно, — сказала я. Чомусь мені стало легше на душі. Я ніби переконалася, що Артем насправді помилявся. Треба буде поговорити з ним і сказати, що його брат не така й погана людина, а та аварія — то був лише нещасний випадок.  

— Ти дуже добра, Катю, — раптом сказав Тимур. — Схожа на неї… На Алісію.

— Я бачила її фото в Артема на телефоні, — сказала я.