4. Чому тебе так тягне до підвалів?

Наступні декілька днів минули доволі спокійно. Я намагався не надто пересікатись з Катею, за звичним розкладом ходив до Алісії і на роботу, а також готувався до наступних перегонів. Сьогодні був черговий день Алісії і я знову був у неї, залишив квіти, розказав їй останні новини, але про Катю нічого не казав. Певно, Алісії буде неприємно, якщо я скажу про іншу дівчину, про те, що вона так схожа на саму Алісію…

Не знаю, чому я замислювався про подібне, але все ж про Катю так і не згадав за всі ці рази. 

Після лікарні вирішив зайти до бару і трохи випити, добре, що були такі, що відкривались доволі рано. 

Я пропустив буквально пару склянок, викликав таксі і поїхав додому. Коли підійшов до сходів, то почув, як із кімнати для прибирання лунає якийсь шум. Я пішов на шум і зрозумів, що це був чоловічий голос:

— Та не ламайся ти, обіцяю, я буду ніжним...

У відповідь я почув лише мичання. 

Одразу ж відчинив двері і побачив, як батько притискає Катю до стінки. Однак щойно він помітив мене, то одразу ж відсахнувся від неї:

— Що ти тут робиш? — запитав він невдоволено насупившись.

— Катю, іди сюди, — я проігнорував його запитання і дивився на дівчину, яка швидко кинулася до мене. Вона була вся червона, одяг розхристаний, волосся розтріпалося…

— Якщо ти ще хоч якось косо поглянеш на неї, не те що торкнешся, я все розкажу матері, — сказав я, дивлячись на батька і пригорнувши дівчину до себе. 

Він підтиснув губи, але нічого не відповів.

Я розвернувся і вирішив вивести Катю звідси, а вже потім розбиратись з батьком.

Повів її нагору, вона була ніби в трансі, а ще вчепилась долонями в мій рукав. 

Підвів її до її кімнати, але вона так і не відпустила мене, тому я сказав:

— Хочеш, можу зайти, посидіти з тобою.

 — Добре, — прошепотіла вона. 

Я ледь помітно зітхнув і зайшов до її кімнати. Вона була доволі охайна. Все було обережно складене, нічого не валялось… Однак тут навіть дивану не було. Я всадив її на ліжко, а сам сів на стілець, який підсунув майже впритул до ліжка, бо Катя все ще не відпускала мене. 

— Після цього ти, певно, захочеш звільнитись, — я знов зітхнув.

Чомусь від думки про те, що вона звільниться, мені стало якось не дуже добре на душі. 

— Ні, — вона похитала головою. 

Я зазирнув їй в очі і побачив, що вона вже трохи відійшла від шоку. 

— Мені шкода, що так трапилось…

— Може, я якось неправильно себе поводила? — запитала вона тихо. 

— Ти ж не лізла до нього цілуватись? Якщо ні, якщо він сам це все зробив, змушував тебе практично силою, то до чого тут твоя поведінка? — я аж трохи розізлився і насупився.

— Він сказав, що йому потрібна моя допомога, я подумала, може треба щось прибрати чи принести… — вона зітхнула. — Я не думала, що так вийде…

— Твоя поведінка трохи бісить, — я теж зітхнув. — Ну реально, він тебе мало не згвалтував, а ти думаєш, що сама винна. Це неправильно, Катю.

— Я вчора ввечері ще й вашого діда розлютила, — сказала вона, дивлячись мені в очі. — Що він там таке робить у підвалі? 

— Чому тебе так тягне до підвалів? — відповів я питанням на питання. — А до діда краще не лізь. Думаю, в нашій родині саме він найнебезпечніша людина.

— Я просто почула музику… — стала виправдовуватися вона. — Він взагалі здоровий? Ну, психічно? 

— Інколи мені здається, що здорових в цій родині нема, — я знизав плечима. — Сьогодні був черговий доказ цьому. Будь обережна. Не ходи до підвалу ані з батьком, ані з дідом. Ти помічниця Тимура, більше ні для кого нічого робити не зобовʼязана.

— Мені здається, ти цілком здоровий, — сказала вона. — А що тебе тут тримає? Не думаю, що в тебе немає грошей на власне житло…

— Я збирався зʼїхати звідси в квартиру, вже купив її і все таке, — я зітхнув і відвів погляд. — Але я мав жити там не сам. Коли це стало неможливим, я вирішив, що буду жити тут, аж поки… — я обірвався на півслові. — Моя дівчина, памʼятаєш, я казав тобі що вона в комі. Я вирішив, що переїду тільки коли вона більше не буде лежати в лікарні. Коли вона прокинеться, або… — я замовк…

КАТЯ

— Мені шкода, — я зітхнула. — Дякую, що допоміг мені. Постараюсь більше не втрапляти у подібні оказії…

Артем поглянув на мене і наші погляди знов зустрілись. А за мить він встав зі стільця, вивільняючи свою долоню. 

— Так, будь обережна. Але раптом що… Давай я певно дам тобі свій телефон, — сказав Артем, знов відвівши погляд.

— Добре, — я кивнула. — Давай. 

Він продиктував мені свій номер, а потім пішов до дверей. В самих дверях знов поглянув на мене:

— Ти точно в нормі?

— Не дуже, але, думаю, все мине, — я постаралася усміхнутися, хоча мої руки й ноги досі тремтіли від пережитого стресу.