2. Катя. Скажена сімейка в усій красі.

Я зовсім розгубилася при цих словах Артема. Поглянула на його матір, сподіваючись, що вона поставить синочка на місце. 

— Ти…! — Олена відкривала і закривала рота, злилась, але врешті-решт сказала: — Потім поговоримо! Відійди! — вона пройшла повз нього і взялась за ручку кімнати, з якої Артем щойно вийшов. — Катю, ходімо, не слухайте його, в нього погане почуття гумору і ані крихти тактовності.

Я мовчки кивнула і пішла за нею, але вже коли заходила до кімнати, то не втрималась і знову поглянула на Артема. Думала, що може він і справді засміється і скаже, що пожартував. Але він насуплено поглянув на мене, а потім відвернувся і пішов геть.

Втім, мені вже не було коли про нього думати, бо я вслід за пані Оленою увійшла до кабінету її другого сина. Відразу побачила його. 

Тимур сидів в інвалідному візку, але, на відміну від свого брата, виглядав дружелюбним. Він був вдягнений з голочки, поголений, прямо повна протилежність Артема:

— Добрий день, — він привітно усміхнувся мені. — Певно, ви — Катя? Я Тимур, буду радий працювати з вами.

 — Добрий день, — вже вкотре за сьогодні привіталась я і усміхнулась із полегшенням. — Так, це я. Рада познайомитись із вами. 

— Взаємно, — він кивнув. 

— Ну тоді я вас залишу, — сказала Олена. — А потім Тимуре, покажеш Каті її кімнату?

— Так, авжеж, — Тимур знов кивнув.

— А коли подивитесь кімнату, спускайтесь вниз, на обід, — додала вона. — Чекатимемо вас опів на третю, — на цих словах Олена вийшла з кабінету і залишила нас з Тимуром наодинці.

— У вас дуже красивий будинок, — сказала я, бо мовчання затяглося, а Тимур не поспішав мені щось розповідати. 

— Так, це родовий маєток, — Тимур кивнув. — Дуже старовинна будівля, які тільки секрети вона не ховає… Кажуть, тут до нашої родини жив якийсь відомий езотерик. Ну, дід так каже.

 — Цікаво, — відповіла я. — Езотерики, це ті, що викликають духів? 

— Ну, дід каже, що вони більше займаються іншими штуками. Типу шукають формулу філософського каменю, вічного життя та інших таких штук, — він знизав плечима. — Чи то він казав про масонів… Я їх вічно плутаю.

— Ваш дідусь може, сам до них належить? — я усміхнулась. — У нього таке незвичне вбрання…

— Ну, типу того, — він знизав плечима. — Але я не дуже вірю в усі ці штуки. А ти? Можна звертатися до тебе «на ти»?

— Так, звичайно, — я трохи знітилась. — А ваш, ой…твій брат, мені здалося, він був не радий мене бачити…

— А він ніколи нікого не радий бачити, — Тимур розвів руками. — Ну, на то є свої причини, але він завжди корчить з себе найбільш постраждалого, і це бісить.

— Тоді ясно, бо я вже злякалася, що зі мною щось не так, — я розвела руками. 

— Ні, то у нього з головою просто не так, — Тимур махнув рукою. — Не хоче жити далі. Якби я був на його місці, то точно не сидів би вдень і вночі над роботою… Але на жаль ми починаємо цінувати що маємо тільки тоді, коли це втрачаємо, — він зітхнув.

Мені було цікаво дізнатися, що він має на увазі, що ж саме втратив його брат… Але разом з тим, мабуть, було незручно продовжувати цю тему, бо Тимур може подумати, що я більше цікавлюся його братом, ніж ним самим. Тому я запитала:

— А які будуть мої обов’язки як твоєї асистентки? 

— Будеш приймати робочі дзвінки, сортувати інформацію, контролювати мій графік, — сказав він. — Наша родина має своє винне виробництво, власний практично елітний бренд і мережу магазинів по країні і столиці зокрема. Зараз київськими магазинами керуємо ми з братом.

— Цікаво, — я усміхнулась.

Але не встигла ще сказати хоча б слово, як у коридорі почувся якийсь шум. 

 — Де вона? — почувся голос пані Олени. — Її кімната порожня! 

Тимур закотив очі: 

— Ну ось наша скажена сімейка з першого ж дня показує себе в усій красі, — він усміхнувся. — Могли б хоч один день прикинутись нормальними…