1.Катя. Зустріч з сином роботодавиці, але не з тим...

Я вийшла з таксі і озирнулася навколо. Вулиця була всуціль загороджена високими парканами, за якими ледве проглядалися  дахи розкішних будинків. Почувалася трохи невпевнено, але зобразила на обличчі приязну усмішку і натиснула на кнопку дзвінка, попередньо ще раз зазирнувши в телефон і переконавшись по геолокації, що це саме той будинок, який був мені потрібний. 

За мить хвіртка відчинилася, і я побачила невисокого чоловіка середніх років у робочому комбінезоні. Він прискіпливо дивився на мене, ніби от-от мав захряснути хвіртку перед моїм носом. 

А ще за мить на доріжку вийшов чоловік у якійсь формі, коли він підійшов до мене, то сказав:

— Добрий день. Покажіть ваші документи. 

Я дістала з сумочки паспорт і простягнула йому. 

— Мене найняли на роботу, — сказала не дуже впевненим голосом. — Асистенткою до Тимура Володимировича. 

— Так, мене попередили про ваш прихід, документи в порядку, — відповів він, віддавши мені паспорт. — Ходімо, я проведу вас до вашого нового шефа.

— Добре, — кивнула я і рушила слідом за ним по доріжці, навколо якої росли якісь вічнозелені красиво підстрижені кущі. 

Ми підійшли до будинку, охоронець відчинив двері і пропустив мене всередину, а тоді увійшов сам. 

Я мимоволі роззирнулася навколо, бо ще ніколи не була у таких розкішних будинках, тільки бачила подібне в кіно чи в соцмережах. Невже мені дійсно доведеться тут жити? 

Майже одразу, коли ми зайшли, я побачила, що до нас прямує дуже красива і доглянута жінка, я б дала їй не більше тридцяти-сорока років, судячи з її зовнішності, але я знала, що їй більше. Саме вона, Олена Закревська, найняла мене помічницею свого покаліченого сина, який не виходив з дому після якогось нещасного випадку.

— Катю, ви прийшли, — вона мʼяко усміхнулась. — Нарешті. У вас дуже мало речей… — вона оглянула мою невелику сумку. — Якщо буде треба, наш водій зʼїздить з вами і допоможе забрати все необхідне.

— А я буду жити у вас постійно? — запитала я. — Думала, що на вихідних зможу поїхати додому…

— Так, на вихідних зможете їздити куди треба, — кивнула вона. — Але то вже поговорите з вашим новим босом, моїм сином, Тимуром.

— Добре, — я усміхнулася. 

— Ходімо, я вас познайомлю, — вона теж усміхнулась і пройшла до сходів.

Коли ми піднімалися нагору,  я побачила літнього чоловіка з сивою бородою, який спускався донизу, назустріч нам. Мою увагу привернуло те, що він був одягнений повністю в чорне, а на шиї в нього на ланцюжку висів якийсь кулон з червоного каменю.

— Тату, ви сьогодні рано, — сказала Олена, усміхаючись. — Це нова помічниця Тимура, Катя. Катю, це Віктор Афанасійович, мій свекр і, відповідно, дід вашого майбутнього начальника.

 — Добрий день, — сказала я. — Приємно познайомитися. 

Хоча погляд Віктора Афанасійовича з під  насуплених кущуватих брів був не дуже привітним, і він мені одразу здався якимось дивним. 

— Добрий день, — коротко сказав він і без зайвих слів пройшов повз нас, спускаючись на перший поверх.

Ми піднялися на другий поверх і рушили коридором, господиня весь час щось розказувала, а я намагалася запам’ятати, де яка кімната, щоб потім не заблукати і не переплутати двері. Бо будинок був великий, а двері майже всі однакові на вигляд.

Раптом одні з дверей прямо перед нами відчинилися, і звідти вийшов молодий чоловік років двадцяти семи-двадцяти девʼяти на вигляд:  спортивної статури, темноволосий, по-модному неголений. 

 —...Ну і замкнись в цьому дибільному кабінеті, ніби я хочу сюди ходити. То все мати вічно намагається нас помирити, а мені взагалі не хочеться тебе бачити! — він хряснув дверима і несподівано подивився яскраво-блакитними очима  прямо на мене. Здивувався, певно, не очікував когось тут побачити. Потім глянув на Олену і тільки тоді сказав: — Що, знов будеш його сватати? За оцю? — він критично оглянув мене.

Я мовчала, нерозуміюче дивлячись на нього. Потім все ж вирішила привітатися:

 — Добрий день, я нова асистентка Тимура Володимировича. 

— Артеме, інколи я думаю, що в дитинстві надто сильно балувала тебе, — насуплено сказала Олена. — Катю, пробачте за це, це Артем, мій молодший син і брат вашого майбутнього начальника. Артеме, — вона суворо подивилась на сина. — Вибачся перед дівчиною.

— Ще чого, — хмикнув він. — Може вона не в курсі, нащо ти насправді привела її, але я все розумію. От тільки з тим придурком ніхто не буде спати, навіть за гроші, ось побачиш!...