У пошуках “ідеального бастіону”

Через п’ятнадцять років після катастрофічної Мармулядової пожежі, яка знищила чверть усіх будинків у Станиславові і допомогла віднайти таємне послання засновника міста Андрія Потоцького, його прямий нащадок у восьмому коліні, син намісника королівства Галичини і Лодомерії Альфреда ІІ граф Роман Потоцький отримав несподіваний натяк на давній родинний секрет, переказ про який був раптово перерваний “в часи наполеонівських воєн через постріл срібною кулею”.

Такі не завжди зрозумілі подробиці супроводжували дивні листи, які молодий граф отримував на свою львівську адресу, починаючи з другої декади березня 1883 року, від якогось Станіслава Дашевського.

У той час тридцятирічний Роман Потоцький переживав не найкращі моменти свого життя: саме занедужала його молода дружина Ізабелла, страждаючи від шалених нападів серцебиття, а тесть відсуджував у нього дарчу на маєтності вартістю шість мільйонів злотих ринських. Отож його особиста кореспонденція здебільшого складалася з листів співчуття, прохань про благодійну допомогу та судових повідомлень. Несподіваний лист зі Станиславова молодий граф спершу сприйняв за якусь вигадливу рекламну листівку, бо, крім пропозицій повернути родинний скарб і зображення плану якоїсь фортеці, там більше нічого не було. Наступні листи, які почали регулярно надходити до Львова кожні десять днів, очевидно, були змістовнішими і, безумовно, зацікавили Романа Потоцького, фрагменти з них він часто цитував у переписці зі своїм молодшим братом Юзефом-Миколаєм, називаючи перелічені в них факти дивовижним відкриттям та перспективною справою.

Найчастіше у листах від Дашевського мова йшла про якийсь "ідеальний бастіон" - таємниче місце у підземеллях Станиславівської фортеці, вхід до якого потрібно було віднайти, щоб "повернути до міста родинний скарб". Роман Потоцький жартома дорікав братові за те, що той взявся вивчати в університеті право, а не математику, бо, як він написав в одному з листів до Юзефа-Миколая, "збагнути те, що описує наш станиславівський друг Ст. Д-шевський, може тільки дуже великий геометр".

У надміру деталізованих поясненнях до плану фортеці цей автор загадкових та головоломних листів наголошував, що всі споруди та укріплення у Станиславові, розташування його площ та вулиць запроектовані за принципами «ідеального міста» епохи Відродження, основи яких заклав великий Леонардо, і дуже важливо відміряти відстані між усіма об’єктами у місті тими самими «французькими кроками», якими користувався його творець – підполковник піхотної гвардії воєводи Андрія Потоцького, інженер-фортифікатор Франсуа Корассіні. На плані місто мало вигляд зірки з шістьома п’ятигранними бастіонами у кутах, куртини між якими були майже ідеально рівними, кожна завдовжки приблизно двісті старофранцузьких туазів. Окрім бастіонів, на мапу були нанесені чотири головні храми міста – католицька колегіата, вірменська церква, єврейська божниця і руська церква. Хрестиком у самому центрі була позначена ратуша.

"Ідеальний бастіон – сьомий відносно інших, наріжних, він же – п’ятий храм та друга ратуша", - намагався на свій лад пояснити Станіслав Дашевський, але ще більше напускав туману у свої і без того заплутані послання. Роман Потоцький мусив навіть виписати з університетської бібліотеки декілька словників з архітектури та історії фортифікації, щоб зрозуміти певні нюанси опису. Свою несподівану зацікавленість будівельною справою молодий граф пояснював перебудовою палацу-резиденції на вулиці Широкій, яку саме розпочав його батько.

Намісник Галичини граф Альфред ІІ Потоцький був незадоволений скромним виглядом двоперхової садиби на недавно придбаному лані посеред Львова. Оскільки ж старий граф був таким великим поціновувачем усього французького, що навіть помер у Парижі, то проект нового барокового палацу в стилі Людовіка ХV він замовив саме паризькому архітекторові Луї Доверн'є. Зрештою від цього француза Роман Потоцький вперше почув про всі оті неметричні міри довжини – арпани, перші, туази, п’є, пуси та ліні, після чого став проводити розрахунки з числами кратними шести та дванадцяти.

Треба сказати, що Роман Потоцький не належав до людей надто довірливих, навіть навпаки: він був дуже чутливим до чужого шахрайства, а сам, коли треба, умів блефувати і не видавати своїх емоцій. Через феноменальну картярську майстерність йому було заборонено сідати за зелений стіл казино офіційним указом імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа. Але листам Станіслава Дашевського граф повірив.

Попри те, що перша ж перевірка достовірності плану Станиславівської фортеці, надісланого у листі, виявила його очевидну розбіжність із кресленням із архівної довідки, на якому укріплення мають вигляд восьмикутної булави, витягнутої руків’ям на північний схід, але аж ніяк не шестикутної зірки. Однак, саме ця маленька неточність переконала Романа Потоцького у правдивості станиславівського інформатора, який чомусь зобразив фортецю такою, якою вона була у перші двадцять років свого існування – ще до того, як новий архітектор Кароль Беное обвів фортечними мурами новозбудований палац Потоцьких та збудував два нових бастіони на Гетьманських валах.

Чим більше молодий граф вдивлявся у шестикутник старого Станиславова, тим більше перетинів ліній добачав у його середмісті, які проходили через храми і ратушу, розбиваючи місто на рівні сектори та квартали. Він знав, що усі бастіони фортеці були з’єднані між собою галереями та підземними переходами, здогадувався про таємні ходи, які мусили бути між ратушею, костелом та старим, ще дерев’яним палацом, на місці якого єзуїти, запрошені до міста молодшим сином його засновника Юзефом Потоцьким, згодом поставили свій костел. Він знав, що фортеця уже майже повністю зникла з поверхні міста, розчинивши «ідеальність» своєї структури у новобудовах, але її підземелля збереглися як фундамент, основа первісного Станиславова.

Молодший брат Романа Потоцького Юзеф-Миколай, який з юних літ мав схильність до формування книгозбірень та укладання родинного архіву, знайшов лише декілька переказів про таємні ходи та підвали Станиславова. Здебільшого це були відверті фантазії на кшталт легенд про карету, якою воєвода Андрій Потоцький їхав під землею з палацу до костелу, про чорного опришка в підземеллях ратуші, який появлявся серпневими ночами під час повні, робив зарубки барткою на стінах і страшно стогнав, про польського вояка і поета Мауриція Гославського, привид якого в уланському однострої бачили у колишніх підземеллях тринітарського монастиря, які австрійська влада перетворила на тюрму.