Таємний тестамент Потоцького

Після катастрофічної Мармулядової пожежі 1868 року у Станиславові з’явилося чимало громадських будинків, як-от театр, ощадна каса, суд і тюрма, які були зведені коштом безповоротної позики з бюджету Австро-Угорської імперії.

Прикметно, що якість цих споруд відчутно гірша, ніж пізніших новобудов і навіть тих давніших кам’яниць, які пережили пожежу. Можливо, найняті будівельні фірми надто поспішали відновити місто, або, може, замовники зі Станиславівського магістрату на чолі з колишнім контрабандистом та польським повстанцем Ігнацієм Камінським надмірно економили бюджетні кошти з користю для себе, хоча, найімовірніше, у цьому випадку спрацювали обидва фактори.

Не стала приємним винятком серед тодішніх новобудов і головна споруда міста. Стара Станиславівська ратуша, будівництво якої засновник міста Андрій Потоцький довірив французькому архітекторові Каролю Беное, простояла понад 170 років і навіть під час вогняної катастрофи горіла найдовше: коли на Липовій вже дотлівали головешки, на п’ятому поверсі охопленої полум’ям вежі все ще бамкав годинник, поки мідний дзвін його зовсім не сплавився.

Натомість відбудована після пожежі львівським "Товариством машинного виробництва цегли та будівництва" ратуша прослужила трохи більше як сорок років. Зазвичай, її руйнування списують на Першу світову війну (зрештою, на всяку війну списується багато, навіть більше, ніж на стихійне лихо), але існує припущення, що, попри війну, вона не простояла би більше ніж півстоліття. Хоча в будівлю не влучив жоден артилерійський снаряд, її стіни вкрилися тріщинами, в напівзруйнованому стані ратуша перебувала ще добрих десять повоєнних років, поки у 1929 році її не почали перебудовувати у модерному стилі.

Відомо, що 6 червня 1870 року під час закладання наріжного каменю нової Станиславівської ратуші за участю бургомістра Ігнація Камінського у її куполі було сховано так звану "капсулу часу" – на листку пергаменту були написані головні події з історії міста та ратуші, сюди ж поклали старопольські та австро-угорські монети та медалі. Така архаїчна традиція колись мала сакральний зміст: прадавні люди закладали у підмурівки своїх домів та храмів священні кубки, наповнені костями жертовних тварин, а для більшої міцності споруд часом замуровували у їхні стіни безправних та безпорадних людей – невільників, випадкових волоцюг або немовлят.

Ратуша, яка була збудована засновником міста Андрієм Потоцьким, також містила послання через віки – написане латиною і заховане у куполі вежі, схожої на лицарський шолом. Вогонь Мармулядової пожежі не знищив його тільки тому, що давній пергамент, прикрашений гербом "Пилява" та фігурним вензелем із літер А і П, було виявлено задовго до катастрофи – у 1825 році, коли сильний ураган пронісся над містом і завалив верхівку ратуші. Тоді замість давнього покровителя Червоної Русі архангела Михаїла, який верхи на коні перемагав дракона-сатану, на її шпилі з’явився австрійський орел, а тайник під куполом спорожнів.

Відтак знайдений під час ремонтних робіт сувій пергаменту зберігали у Станиславівському магістраті як реліквію, не особливо вникаючи у зміст написаного. Вважалося, що це послання залишив хтось із будівничих, можливо, надвірний архітектор засновника міста Кароль Беное, адже сам Андрій Потоцький помер за три з половиною роки до завершення будівництва – 12 вересня 1691 року. Хоча, за іншими даними, його було закладено ще за життя коронного гетьмана у заздалегідь виготовлений купол, яким увінчали дев’ятиповерхову вежу після її спорудження. Текст знайденого послання був переписаний із оригіналу кимось із урядників магістрату, і в 1837 році, коли ратушу укріпляли та реставрували в ній зал засідань, його нанесли на стіну поруч із іншими написами, що передавали окремі фрагменти історії міста.

"Цією вежею 18 квітня 1695 року у місті Станиславові докінчено будову ратуші посеред ринкової площі за наказом власника вищезгаданого міста, гетьмана коронного благородного Андрія з Потоку Потоцького, який власноруч заклав у її підмурівках на всі сторони світу тестамент для чотирьох громад та народів, писаний польською, жидівською, русинською та вірменською мовами".

Нових власників міста – австрійських урядовців – не надто зацікавив якийсь родинний заповіт Андрія Потоцького, який він залишив у підмурівках ратуші. Зате бургомістр Ігнацій Камінський, щойно приступивши до обов’язків головного міського урядника, одразу спробував дослідити підземелля магістрату, але, очевидно, спершу без особливого успіху.

Дотепер немає певності у тому, як саме виглядала збудована французом Каролем Беное Станиславівська ратуша, її достовірних зображень та креслень не залишилося. Але відомо, що він поставив її на фундаментах найдавнішої, ще наполовину дерев’яної ратуші, яка разом із містом пережила у 1676 році штурм турецького воєводи Ібрагіма-паші, прозваного Шайтаном, ставши на якийсь час ще однією оборонною вежею.

Зважаючи на захисне призначення, яке у час воєнних дій виконувала найвища споруда міста, її підвали були не просто підмурівками, а мали у собі мережу таємних ходів, які виводили до фортечних мурів та бастіонів. Такі ж підземні переходи були прокладені від найдавнішого родинного костелу Потоцьких, мурованого палацу, що постав у північно-західній частині міста, та чомусь біля монастиря тринітаріїв – ченців французького ордену, яких Андрій Потоцький запросив до міста за рік до своєї смерті. Точних карт цього мережива підземних ходів, мабуть, ніколи не існувало, і це було добре для безпеки міста, усі входи та виходи у якому знали тільки втаємничені.

Після Мармулядової пожежі дослідження підвалів магістрату були поновлені. Судячи з того, що бургомістр не давав вказівку розпочинати відбудову ратуші майже два роки, хоча ще у 1868 році стояв теплий листопад і погожа погода трималася аж до Різдва, цього разу пошукові роботи проводились дуже ретельно. І пошуки були не марними.

"Щоб повернути скарб Станиславова… коли мине десятиліття і коли мине століття, і два століття минуть… врятувати того, хто залишив серце у Відні… бо відімкнути браму часу… там, де стоїть ідеальний бастіон… напоєм циганського гриба… довірив тринітаріям, яких закликав до міста… проходи попід мурами до місця, де захована…" – це все, що вдалося скласти докупи із чотирьох різномовних клаптів обгорілого пергаменту, який мав ті самі позначки, що й заховане у куполі послання, – герб-"Пиляву" та переплетені літери А та П.