Знахідка бургомістра Камінського

Мармулядова пожежа, яка 28 вересня 1868 року знищила у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) чверть усіх тогочасних будинків і звільнила великий плац для розбудови міста, яке щойно вирвалося із тісняви фортечних мурів, вперше була детально описана лише через півстоліття. Цього часу буває достатньо, щоб перетворити історію на байку і за численними подробицями замаскувати найголовнішу таємницю.

Допис Леона Токарського, котрий на час пожежі був секретарем тутешнього магістрату, з’явився 26 вересня 1909 року в місцевій газеті "Кур’єр Станиславівський", заснованій одним із лідерів Січневого повстання 1863 року Агатоном Гіллером, який після розгромної поразки борців за відродження Польщі подався на еміграцію, знайшовши зрештою собі притулок у провінційному галицькому містечку. Редакція тижневика зауважила, що запис зі слів Токарського було зроблено в рік вогняної катастрофи, але дотепер він ніде не публікувався. Спогад про пожежу переповнений іменами та прізвищами очевидців та потерпілих, серед яких – тодішній бургомістр, колишній унтер-офіцер Національної гвардії доктор Антоній Суханек, який втратив свою посаду одразу наступного року після того, як містом пройшла вогняна стихія. Але найважливіше прочитуємо в одному з перших абзаців цього допису: "кримінальне слідство не викрило правдивої причини пожежі".

Попри те, що засновник "Кур’єра" Агатон Гіллер також на власні очі бачив, як у розбурханому західним вітром полум’ї зникає старе місто, заснована ним газета, як і решта тогочасної преси включно з рукописною "Зіркою" Остапа Терлецького, довгі роки не надавали розголосу цій події, яка насправді за своїм мармулядовим міфом дотепер приховує незвичайні та навіть містичні секрети.

З ліквідацією наслідків руйнівної Мармулядової пожежі пов'язаний стрімкий кар’єрний злет польського підпільника та блукальця Ігнація Камінського. Ще з 1840-х років Ігнацій Камінський перебував під наглядом поліції через причетність до різних конспіративних товариств. Під час подій 1848 року, коли Європою розносився авантюрний дух революцій, він подався до австрійської столиці, але майже одразу був заарештований. Завдяки амністії 29-річний Ігнацій того ж року вийшов із Віденської тюрми, після чого терміново переїхав до тихого містечка на окраїні Габсбурзької імперії – недалеко від Львова, де він в університеті здобував освіту правника і філософа, та за кількадесят кілометрів від рідного Вишнівчика, давнього містечка на Тернопіллі, прилеглого до знаменитої православної Зарваниці. У Станиславові Ігнацій відкрив адвокатське бюро, під прикриттям якого займався контрабандою зброї із Відня до Східної Галичини і далі за кордон – до Варшави та Вільна.

Розгром повстання 1863 року став справжньою катастрофою для тисяч польських патріотів, яких очікували арешти, конфіскація маєтків та вигнання у Сибір. Ігнацій Камінский не став чекати, поки жандарми розберуться, з чиїх рук повстанці отримували придбану у Відні зброю, і подався у протилежному від сибірських морозів напрямку – до Швейцарії. Коли влада за ним похопилася, то заочним рішенням суду Камінському заборонили займатися адвокатською практикою в Станиславові, постановивши заарештувати втікача-контрабандиста, але було вже пізно.

Нейтральна Швейцарія у той час була прихистком для багатьох колишніх повстанців, яким вдалося уникнути загибелі під час збройних сутичок з російськими військами та арешту після поразки. Ігнацій Камінський зустрівся тут із тридцятилітнім генералом Юзефом Гауке на прізвисько Босяк, який керував останньою великою битвою з росіянами біля Опатова.

Напівфламандець, напівполяк – він народився в Санкт-Петербурзі і через двоюрідну сестру породичався з російським імператором Олександром Другим, в якого навіть був ад’ютантом. Військову службу в російській армії Юзеф Гауке проходив у війнах на Кавказі і подав у відставку в чині полковника. Коли на землях окупованої росіянами Речі Посполитої вибухнуло Січневе повстання, Юзеф, взявши собі псевдо Босяк, очолив краківських та сандомирських ополченців, з якими здобув низку блискучих перемог.

У Швейцарії бунтівне серце вояка не витримало розміреного, як тутешні годинники, життя на альпійських луках і тривалих та безрезультатних дипломатичних перемовин, які провадили тутешні емігранти насамперед із французами, сподіваючись, що Наполеон Третій, як і його славетний дядько, допоможе полякам відродити державу. Невдовзі Босяк переїхав до Франції і під час франко-пруської війни як бригадний генерал взяв на себе командування підрозділом у складі армії, яку очолював Джузеппе Гарібальді. Загинув Юзеф Гауке-Босяк на полі бою в битві біля Діжону.

Очевидно, Ігнацію Камінському під час еміграції довелося також зустрітися і з одним із керівників Січневого повстання, розробником плану збройного захоплення влади – Агатоном Гіллером, який у 1864 році після заочного вироку Лейпцизького суду, яким його було засуджено до 4 років ув’язнення через видання журналу "Вітчизна", переховувався і працював бібліотекарем у швейцарському кантоні Санкт-Галлен. Цілком ймовірно, що саме від Камінського невтомний революціонер Гіллер довідався про містечко Станиславів, в якому він врешті й оселився після невдалої спроби замешкати у Парижі, де він започаткував видання "Кур’єр Паризький". Перебравшись на Галичину, Агатон Гіллер продовжив видавати свій часопис, але вже як "Кур’єр Станиславівський".

Галицькі околиці Австро-Угорщини були ще одним більш-менш безпечним краєм для колишніх повстанців, які розсіялися про світах. Чимало їх було і в Станиславові, куди після п’яти років вимушеної еміграції знову повернувся Ігнацій Камінський. Першим повітовим бургомістром у той час тут був колишній унтер-офіцер Національної гвардії Антоній (Тоні) Суханек. Він був майже ровесником Камінського і якщо не приятелював, то принаймні був добре знайомий із адвокатом-контрабандистом.

Доконаним фактом є те, що 1868 року Ігнацій Камінський, щойно повернувшись зі Швейцарії, несподівано отримав у Станиславівському магістраті пост віце-бургомістра. І за дивним збігом обставин чи за чиїмсь хитрим умислом того ж року згоріла ледь не половина міста – з димом пішло 260 будинків, серед яких не тільки дерев’яні халупки, крамнички та майстерні у тісному середмісті, але й приміщення суду, пошти, театру, вогонь знищив розписи у храмах і залишив тільки обгорілий металевий кістяк на місці колись величної ратуші.