Розділ 1

На вулиці ллє як з відра, а в підземному паркінгу «Ярош Старлайт» пахне тільки сирістю від мокрих машин і чиєюсь дуже дорогою парфумерією. Я поправляю окуляри, які злегка запітніли від вогкості, і затискаю під пахвою теку з паперами, намагаючись не підвернути ногу на підборах, які виявилися мені трохи завеликими.

Розгублено озираюся між рядами, аж поки біля ліфта не помічаю рух. Звідти якраз виходить він – сам Мирон Ярош. Я вперше бачу його вживу, а не на фотках в інтернеті. Високий, широкоплечий, у чорному костюмі, який напевно коштує як половина мого будинку. Поруч із ним крутяться двоє якихось помічників, а сам Ярош крокує так впевнено, наче весь світ належить особисто йому.

У мене всередині на секунду все стискається від страху, але я згадую про свій дім. Згадую про Тимка – маленького хлопчика, який чекає на мене вдома. Він не рідний мені по крові, але став найріднішим у світі. Після того, як два роки тому хвороба забрала мою найкращу подругу, я без вагань всиновила її сина. Той старий будиночок біля річки – це все, що в нас залишилося, єдина пам'ять про його маму і наше єдине житло, за яке я досі виплачую борги. Я просто не маю права здатися й залишити свою дитину на вулиці.

Ця думка додає мені шаленої рішучості, і я змушую себе бігти вперед.

– Пане Ярош! Будь ласка, всього дві хвилини! Це стосується кварталу біля річки! – мій голос лунає луною, але чоловік навіть не приторможує.

Він упевнено йде до свого величезного чорного позашляховика. Я намагаюся наздогнати його, але переді мною в останній момент виростає охоронець розміром з хороший холодильник.

– Дівчино, назад. Стороннім вхід заборонено, – бурчить він, перекриваючи мені дорогу.

– Я не стороння, я власниця будинку, який ваш шеф збирається пустити під бульдозер заради чергового ТРЦ! – обурено випалюю я, намагаючись зазирнути за його плече. – Пане Ярош! Там люди живуть, ау!

І ця холодна скеля таки зупиняється. Прямо біля відкритих дверей свого авто. Помічники вмить замовкають, охоронець напружується. Ярош повільно повертає голову в мій бік. Жодного роздратування на обличчі – абсолютно пусті, холодні очі. Він дивиться на мене так, наче перед ним якась брудна пляма на стіні. Швидкий погляд по моєму мокрому волоссю, окулярах та зім'ятій теці – і все, жодних емоцій.

– Дівчино, – його голос низький, із такою зверхньою хрипотою, що мені стає фізично холодно. – Зверніться до моїх юристів у загальному порядку. Якщо у вас є претензії – пишіть офіційне звернення.

– Та я писала! Разів так десять! Ваша канцелярія мої листи, мабуть, на літачки пускає! – відчай остаточно змиває з мене всю вихованість. – Ви взагалі людей за людей вважаєте чи тільки цифри у своїх звітах бачите?

Ярош навіть не моргає на мій випад. Навпаки – його губи ледь помітно сіпаються в зневажливій посмішці.

– У мене немає часу на кожну... незадоволену, – ліниво, наче робить величезну послугу, кидає цей варвар.

– Охороно, виведіть її. Це паркінг, а не приймальня для міських божевільних.

Двері машини захлопуються з глухим солідним звуком. Позашляховик плавно рушає з місця, обдаючи мене на прощання запахом шкіри та хороших цигарок.

Я залишаюся стояти посеред паркінгу, відчуваючи, як обличчя горить від приниження і гніву. «Міських божевільних»?! «Кожну незадоволену»?! Та він взагалі страх втратив у своєму кабінеті!

– На вихід, – грубо нагадує шафа-охоронець, вказуючи мені на скляні двері.

– Уже йду, не розсиплюся, – огризаюся я, розвертаючись на своїх проклятих підборах і намагаючись тримати спину рівно, хоча всередині все кипить від злості.

Виходжу під проливний дощ, витираю з обличчя краплі води і зовсім трохи – сльози образи. Дивлюся вгору, на величезну скляну вежу «Ярош Старлайт».

«Ти помилився, Ярош. Ти знайдеш на мене час. Сам напросився».

Якщо цей брутальний варвар у дорогому костюмі не хоче розмовляти з Мелісою Матвійчук, яка захищає свій дім... що ж. Йому доведеться розмовляти зі своєю новою секретаркою. Я точно знаю від знайомої, що його особиста помічниця два дні тому звільнилася з гучним скандалом, не витримавши характеру цього тирана. Вакансія все ще висить на сайті, і вимоги там такі, наче шукають не секретаря, а працівника з навичками спецназу.

План народжується в голові миттєво – абсолютно шалений, відчайдушний, але в моєму стилі. Досвід роботи секретаркою в іншій компанії у мене є, та й характеристика звідти залишилася хороша. Тож я знайду спосіб залізти в його лігво, перерию всі секретні файли, знайду компромат на цей клятий розважальний центр і знищу його грандіозний проєкт зсередини.

О ні, «пане варваре». Ти думав, що я просто поплачу і піду виселятися разом із малим? Погано ти мене знаєш. Сервіс у твоїй компанії скоро дуже сильно змінить свій формат.