10 (3)

Я кивнула, а потім раптом зрозуміла, що мова йде про ту саму Даяну, що допомогла мені минулого разу і просила про покровительство, аби більше не служити лордові Бруксу. Це ж що тепер виходить…

– Вони зі Стівеном Бруксом мають однакове прізвище, – повільно проговорила я. – Даяна… його дружина? Не може цього бути!

– Справді, цього бути не може, тому що вона його донька, – підтвердив Альберт. – А що?

– Та нічого…

Я геть заплуталась. Мені здавалось, що Даяна терпіти його не може і хотіла позбутись гніту цього чоловіка. Мені й в голову не приходило, що вона – його донька.

Невже шпигунка?

Та ні. Напевне, дарма я так суворо думаю про неї. Адже я сама – не шпигунка свого батька, хоч він і намагався мене до цього підштовхнути і пробував ганебно використати. Скоріше за все, у Даяни мотивація схожа на мою.

Або абсолютно протилежна.

Треба бути з нею дуже обережною та не надто довіряти, інакше це може погано закінчитись і для мене, і для Альсорії.

Ділитися цією плутаниною з Альбертом я не стала. Повернулась до себе в спальню і, звіряючись з експертною думкою кота, все-таки написала батькові відповідь. Вийшло ніби непогано, особливо цей сльозливий тон, що мав його переконати, ніби я досі вірна йому до глибини душі і абсолютно нічого поганого не могла задумати.

Зрештою, поставивши свій підпис і запечатавши конверт, я рушила на пошуки Даяни. Запитала слуг, зазирнула до кабінету Стівена, проте ні лорда Брукса, ні його доньки там не знайшлося.

Дуже цікаво. Альберт говорив про неї, як про людину, яку знайти доволі легко, але в мене поки що суцільні проблеми. Хоча, можливо, справа не в Даяні, а в мені самій…

Зіткнулись ми з дівчиною випадково. Я вкотре спускалась сходами донизу, вирішивши, що ще не була на кухні і там не дивилась, а Даяна саме підіймалась нагору.

– О, – видихнула вона, швидко присідаючи в реверансі. – Я саме вас і шукала.

– Я теж. Його Темність сказав, що я можу звернутись до вас і попросити переслати лист до мого батька, – якомога спокійніше та привітніше сказала я. – Будь ласка, зробіть це якомога швидше і так, щоб лист не потрапив в чужі руки. Я маю для нього важливі новини.

Напевне, якось так я мала з нею говорити?

– Добре, я перешлю, – кивнула дівчина, приймаючи конверт з моїх рук. – Все буде зроблено, леді… Але зараз у мене до вас важлива розмова.

– Боюсь, що я не маю часу. Це з приводу вашого перепризначення?

– Не зовсім.

– В будь-якому випадку, це може трішечки зачекати, – я вирішила, що у мене зараз взагалі нема сил на жодні інтриги, а тим паче на спілкування з Даяною.

– Шарлотто, це не може чекати. Це треба побачити вам негайно. Я саме вас і шукала, аби провести туди… Ходімо скоріше…

– Даяно, – зітхнула я, – не думаю, що нам зараз є про що говорити. І що нам варто кудись іти. Справді, я не забула про свою обіцянку, але…

Вона притиснула палець до моїх губ та смикнула мене за руку.

– Тихіше, – зашипіла Даяна. – Помовчте, леді Шарлотто, і ходімо зі мною. Це дуже важливо. Від цього залежить доля всієї Альсорії.

– Але…

В очах Даяни спалахнуло відверте невдоволення, слідом за ним – осуд і легка насмішка. Вона міцно стиснула мій зап’ясток і повела за собою. Я зрозуміла, що легше буде підкоритись.

– В замку є кілька таємних переходів, – пояснила дівчина, – про які мало хто знає, навіть Темний Володар поки не встиг всі вивчити. А гості – тим паче. І головне, вони не знають про ось це, – вона продемонструвала якийсь предмет.

– Що це?..

– Те, що дозволяє перетворити таємні переходи на серйозну зброю.

Ми піднялись на кілька поверхів вище, і Даяна затягла мене у вузький коридор. В подібному я вже бувала, мене водив ним Альберт. Зараз, щоправда, ми підіймались в ту частину палацу, у яку я не приходила навіть. Чи… Була одного разу?

Саме тут Темний Володар розселив гостей.

Ми піднялися до невеличкої кімнатки, розташованої, як я могла приблизно прикинути, стіна в стіну з покоями леді Селени.

– Колись тут був таємний хід, що дозволяв зайти до кімнати. Потім все замурували. Однак вікна досі можна відкрити з допомогою королівської крові.