8 (1)

Шарлотта

Долоня так і тягнулась до невідомого укусу на шиї. Я не пам’ятала, що це була за комаха та де вона на мою бідну голову взялась, але тягнуло дуже неприємно, ще й трошки спухло. На жаль, місце було таке, що я ввечері не змогла роздивитись, що саме з’явилось у мене на шкірі, і сподівалась, що до ранку все мине. На жаль, поки зникати воно не поспішало. Але, може, згодом…

– Що ти там чухаєш, смажена ти картоплино? – зітхнув Етьєн. – Краще б почухала мені спинку… Помасажувала від голови і аж до основи хвоста. А потім розтерла лапки. О, карамельні півні…

Тон кота став зовсім мрійливим. Він витягнувся на ліжку, влігся на спинці, підтиснувши до грудей свої неймовірно милі кремові лапки, і лише зрідка підводив голову, щоб подивитись на мене.

– Потім почухаю, – запевнила я кота.

– Потім, потім… Скільки я вже чую те «потім»? Чому ця вечеря така важлива, що тобі обов’язково треба на ній бути? Краще б ти залишилась вдома і радувала свого кота… Кабанчики-качанчики, Шарлотто, ну нащо ти туди йдеш?!

Замість відповіді я важко зітхнула та поправила свою зачіску.

…Вчорашній день пролетів, мов одна мить. На бал я, на щастя, запрошена не була. Однак на урочисту вечерю з леді Селеною Альберт завбачливо покликав чимало вельмож. І свою секретарку, чи то пак особисту помічницю, теж гукнув.

Навіщо я була йому там потрібна, я не знала, але не сперечалась. На такій роботі, напевне, не варто заперечувати, коли начальник щось наполегливо просить зробити…

А ніякої іншої роботи я не знала!

– Треба, Етьєне, – зітхнула зрештою я. – Якщо ти вважаєш, що мені в радість спілкуватися з леді Селеною чи принаймні бачити її на власні очі, то ти дуже помиляєшся.

– Сорока-білобока, – знов згадав бідолашну пташку Етьєн. – Кажан у мармеладі… Горобець-холодець! Скільки я маю тобі казати, що від леді Селени треба триматись якомога далі. Особливо тобі. Чим менше контакту, тим безпечніше!

– Я розумію. Однак, Етьєне, – я схрестила руки на грудях, повертаючись до нього, – який я маю вибір? Невже ти справді вважаєш, що я можу обирати, що мені робити і куди йти?

– Ти могла б сказати Альбертові, що це для тебе небезпечно!

– А ти міг би розповісти, чому саме це для мене так небезпечно, однак чомусь балакаєш на будь-яку тему, крім цієї.

– Просто скажи, що не можеш.

– Тому що мені заборонив балакучий кіт?

– Шарлотто!

– Все, Етьєне, – махнула я на нього рукою. – Все. Годі. Я більше не бажаю чути нічого про це. Мені потрібно закінчити з зачіскою.

Королівська модистка на диво швидко пошила для мене чудову сукню. Звісно, вона не могла зрівнятися з тією розкішшю, яку мені вручав батько, однак я майже не сумувала за рюшами, світлими відтінками та всім іншим, чого не соромились додавати якомога більше кравчині.

У сукні, що обрав Альберт, був… Особливий шарм. Насичено-зелена, темна, майже без вишивки, вона пасувала до мого рудого волосся, а ще гарно підкреслювала фігуру. Була не надто пишна, проте для вечері, напевне, підходила ідеально, сидіти зручно.

А ще сукня не передбачала корсету.

Я й словами не могла передати, наскільки ж це радувало. Зрештою, я зможу хоч щось їсти! І нормально дихати! Так, звісно, батько одразу завів би про непристойність, проте майже всі вже не носять корсетів, змінили їх на зручну білизну.

Це тільки батько вважає, що жінку треба захищати кістяним щитом, щоб вона в жодному разі не змогла зайвий раз вдихнути чи видихнути повітря. А то раптом ще вважатиме себе занадто вільною, що ж за біда тоді трапиться, чи не так?

Я ще покрутилась біля дзеркала та посміхнулась сама собі. Що ж, не так вже й погано бути помічницею Темного Володаря. Ще б шия не пекла…

Шкіру там надійно прикривав комір, однак мені дуже хотілось його відігнути і подивитись, що саме так свербить. Тільки зусилля волі змусило мене цього не робити.

Я вже майже покінчила з зачіскою і милуванням перед дзеркалом, коли почувся стук. Сіпнулась до дверей, здивована, що так рано, але потім зрозуміла, що це з боку вікна.

На підвіконні сиділа дрібна пташка. Я здивовано глянула на неї, а потім потягнула на себе важку віконну раму. Вікна в королівській спальні відчинялися, і пташка пурхнула всередину, кинула якийсь папірець просто на мене, поціливши у неглибоке декольте, та вилетіла геть.

– Пташки в цій кімнаті можуть опинятись тільки для того, щоб я їх з’їв! – обурився Етьєн. – Нащо ти взагалі відчинила? Ти не розуміла, що це може бути небезпечно?!

Розуміла, звісно.

Особливо тепер, коли розкрутила записку і побачила, що її надіслав мені батько.