6 (3)

На щастя, на кухні легко зрозуміли, що мені потрібно. На таці швидко опинились дві чашки з чимось неймовірно ароматним – я такого раніше не пробувала, торкнутись не зважилась, але не заперечувала, коли кухарка зробила одразу на двох. Чи це для Альберта дві порції? Потім там прилаштували гору солодких булочок і ще невеличку пляшечку.

– Еліксир для Його Темності, для відновлення сил та укріплення нервової системи, – пояснила жінка, посміхаючись мені. – Можливо, щось ще додати?

– Ні, дякую, – я хитнула головою і, міцно стиснувши в руках тацю, поспішила назад до Альберта.

Етьєн дріботів поруч зі мною.

– Ти мала б взяти мене на ручки, – повідомив він, коли ми опинились перед сходами, і виявилось, що коту доводиться суттєво пришвидшуватись, аби поспівати за мною. – Я непростий кіт! І я влаштував тебе на цю роботу. То де ж дяка?

– У мене таця, і вона теж не легенька. А тримати її треба двома руками, – відрізала я.

Етьєн роздратовано буцнувся головою мені об щиколотку. Чашки на таці затремтіли, мало не підстрибуючи на місці, і мені довелось докласти зусиль, аби їх втримати.

– Припини, – звеліла я коту. – Ти хочеш, щоб ми повторили цей шлях і ще раз спустились донизу?

– Гаряче-коняче! – обурився Етьєн. – Я тут їй допомагаю. Намагаюсь зробити її життя комфортним та прекрасним. Дбаю про її добробут. Я привів її сюди працювати! Що ж натомість? Вона мені погрожує! Подивіться, люди добрі, на цю паразитку, вона мною скористалась і навіть не питає, що зі свого боку повинна робити, аби виконати наш договір!

За останній день стільки всього відбулось, що таємничий договір з дуже балакливим котом мене вже майже не хвилював. Тут би донести тацю. Ще й рука розболілась, здавалось, жар вгризався у м’язи та пробрався уже навіть до кістки.

Тож я мовчала. Тим паче, коли ми проходили повз незнайомого мені вельможу, той кинув:

– Який нявкотливий кіт… Закрили б ви його десь, чи що?

Я відповіла чоловікові стриманою усмішкою.

– Варені гуси! – обурився Етьєн. – Чого ти либишся?! Ти повинна була йому сказати, що я надзвичайний кіт!

– Ти надзвичайний кіт, – слухняно повторила я.

Надзвичайно вискучий, шумний і набридливий, але якби ж це була найбільша проблема в моєму житті…

Дорога до Альберта здавалась просто нескінченною. Нарешті я дісталась до потрібного поверху і, хитаючись від втоми, спробувала однією рукою тримати тацю, а іншою відчинити двері. Чашки мало не полетіли на підлогу. Я їх, звісно, втримала, але вони видали такий гучний звук, що Альберт навіть визирнув на цей дзенькіт і вчасно підхопив тацю.

Він виглядав анітрохи не краще, ніж коли я пішла, такий самий втомлений, з темними колами під очима. Мене окинув випробувальним поглядом і поцікавився:

– Щось сталось? Ти бліда.

– Скажи йому, – Етьєн прослизнув всередину. – Скажи про свого батька, смажений пітон! Темному Володарю треба знати про таке, ти ж не збираєшся працювати проти нього? Ні-і-і, ти не можеш бути такою дурною, будь ласочка, скажи мені, що це не те, про що я думаю, і ти не маєш наміру тримати в секреті такі важливі деталі…

– Етьєне, будь ласка, припини нявкати, – ласкаво промовив Альберт. – Інакше я створю тобі кішку з тіней, і, якщо ви одне одному не сподобаєтесь, це буде твоя проблема.

– Невдячний гівнюк, – буркнув Етьєн, залізаючи під стіл.

Альберт відібрав у мене тацю – до цього я ще трималась за самий край, – поставив її на стіл і замислено оглянув вміст. Потім підхопив пляшечку, яку йому передала кухарка, відкоркував її і вдихнув приємний солодкий аромат, трішки молочний, як мені здалось. Долив в обидві чашки, потім перемішав ложечкою.

– Ходи-но сюди, вип’єш також, – звелів Темний Володар, вказуючи мені на стілець. Я підкорилась, сіла, куди було велено, і взяла обома руками чашку. – Воно збадьорює.

– Що це?

– Кава.

– Я пробувала каву. Вона виглядає інакше.

Альберт усміхнувся.

– В країнах, далеких звідси, є різні види кави, а не тільки те, що ми п’ємо. Спробуй.

Каву я терпіти не могла, але все-таки зробила ковток… і мало не застогнала від задоволення. Це анітрохи не нагадувало все те, що я пила раніше. Зовсім! Божественний смак, неймовірний аромат… Я поняття не мала, що Альберт зробив з напоєм, але він перетворив його на справжнє чудо. Захотілось водночас випити залпом і пити малесенькими ковточками, розтягуючи задоволення, аби тепло розливалось по венах… Це ж просто прекрасно!

– Смачно? – задоволено поцікавився Альберт. – Бачу, що так… Ти пий, пий, – він замислено огледів мене, значно повеселівши, а тоді взявся за солодку булку. З’ївши кілька шматочків, раптом поцікавився у мене: – А що з рукою, Шарлотто?