6 (1)

Доки Альберт воркував з леді Селеною, я задавалась питанням: це тонка політична гра, чи він настільки не розуміє, як впливає на жінок, і не тямить, що мимоволі затягує її у свої сіті? Якщо до цієї розмови жінка ще могла не хотіти за нього заміж, то зараз вона просто зобов’язана була мріяти про цього чоловіка. Я й сама заслухалась, поки Альберт з нею розмовляв, а потім мимоволі спіймала себе на думці, що він якось… Посвітлішав.

А потім ще й набув зеленого відтінку, і я зрозуміла, що з кожною секундою він все сильніше і сильніше втомлюється. Напевне, все, що він зробив для зустрічі леді Селени, вимагало чимало сил, і Альберт ледь-ледь нашкріб їх для того, щоб закінчити розмову.

Щоправда, що своїх покоїв Його Темність крокував спокійно, впевнено. Переступивши поріг, проігнорував гучне нявкотіння Етьєна і звелів мені:

– Зачини двері. Сьогодні я нікого не приймаю.

Він пройшов ще кілька кроків, спинився біля дверей свого кабінету і притулився до одвірка. Етьєн обтерся спиною об його ноги і обурено пронявкотів:

– Стругана квасолина! Я ж казав, що вам не треба бачитись з цією майбрукською відьмою! Ну чому мене ніколи ніхто не слухає! Все своє котяче життя я витрачаю тільки на те, щоб донести до чужих голів правильну думку, і що? Шарлотто! Ти мене слухаєш чи не слухаєш?

Альберт закрив очі і сповз одвірком на підлогу, а тоді завмер, трохи закинувши голову назад. Обличчя стало не те що блідим, а білим, мов полотно, і у мене навіть виникли підозри, що нормальні живі люди виглядають якось інакше.

– Сорока-морока! – гаркнув невдоволено Етьєн. – Зверни на мене увагу!

– Етьєне, тихше, – я не стрималась, гримнула на кота, а тоді підбігла до Альберта. Опустилась поруч з ним на коліна, потрясла за плече.

Кілька секунд він не реагував ніяк. Потім повільно простогнав щось та відкрив очі, ледь-ледь фокусуючи на мені погляд. Я звернула увагу на те, як затремтіли його пухнасті вії, і відігнала думку про те, що Альбертові дісталось занадто красиве обличчя.

– Ваша Темносте? – прошепотіла я. – Альберте? Що трапилось?

– Міру треба мати, – буркнув Етьєн, залізаючи Темному Володареві на коліна. – Магію використовувати поволі, з розумом, а не випалювати все. Аби вразити якусь паскуду, яка однозначно не оцінить. Знайшов для кого старатися…

– Шарлотто, – хрипко попросив Альберт, – будь ласка, поясни своєму коту, що йому треба замовкнути, інакше у мене з’явиться дуже гарна руда шапка.

– Котяча шерсть не годиться на те, щоб робити з неї шапки! Збоченець! Смажені собаки, куди я потрапив, у лігво справжнього чудовиська! – обурився Етьєн, вихором злітаючи з його колін, і відбіг кудись до дверей. Там, все ще нявкаючи собі під ніс, трішки притих.

Альберт явно видихнув з полегшенням. Він посидів кілька хвилин, просто дивлячись в одну точку, а тоді повідомив дещо і так абсолютно очевидне:

– Здається, магії сьогодні для мене було забагато. Сильні ілюзії високої реалістичності важко тримати, а ще й маскувати фон від леді Селени… Вона могутня.

– Ага, – кивнула я, мало що розуміючи в могутності цієї жінки, але розуміючи, що сперечатись абсолютно нема сенсу. – Я можу чимось допомогти?

– Мені треба поповнити резерв. Зазвичай Темні Володарі роблять це, впившись в тонку шийку своєї секретарки…

Я обурено застібнула останній ґудзик своєї сорочки, наглухо, аби він навіть не позирав на мою шию.

– Але, на щастя для тебе, є більш цивілізовані способи, – Альберт посміхнувся. – Мені потрібно щось з’їсти. Бажано, солодке. Можеш сходити на кухню та принести звідти трохи шоколаду і кави?

– Кави?

– Скажи, улюблений напій Темного Володаря, там зрозуміють і приготують те, що треба.

– Гаразд, буде зроблено, – я випросталась. – Щось ще?

– Ага, – він кивнув. – Ідея з місячними красунями була чудова. Білі віоли коштували б нам Альсорії. Я поговорю з Бруксом на тему його впертості і окреслю ширину твоїх повноважень.

Це ж треба… Він помітив? І навіть, здається, високо оцінив роботу.

– Дякую, – видихнула я та, натхненна похвалою, вийшла на кухню. Етьєн задріботів слідом за мною, перебираючи своїми пухкенькими лапками.

– Синиця в майонезі, – буркотів він, – це ж треба, щоб від одного компліменту навіть не жінці, а її роботі так розтанути! Йде та либиться! Тобі зараз потрібно думати, як не втрапити в халепу з леді Селеною. Вона небезпечна…

– Не нявкоти так. Тебе чує увесь палац, – зітхнула я.

– Вони все одно ніц не розуміють. Я можу переповідати всі секрети на світі, – заявив впевнено Етьєн. – Слухай, я ось що маю тобі про неї розповісти… Підійми-но мене на руки. Шарлотто? Я кому сказав підняти мене на руки?

Я не відреагувала, тому що нявкіт уже привабив до нас зайву увагу. Хай навіть чоловік, що стояв навпроти мене, не розумів, що завиває кіт, це не мало значення. Все одно він дивився на мене.

Мій батько, той, хто викинув мене за двері буквально вчора.

– Отже, Шарлотто, – промовив він похмурим, крижаним голосом, – я не помилився. Ти порушила батьківський наказ – і заради чого? Щоб переметнутися у стан нашого ворога і виступати проти законної влади короля Георга.