2 (4)

Я трішки сторопіла, коли він так швидко перейшов до цього питання, однак, ясна річ, не стала опиратися. Будь-яка нормальна людина на моєму місці хапалася б за шанс, який дала сама доля в особі одного рудуватого кота.

– Сороки-мороки, мені подобається, як він підходить до вирішення цих питань! – вигукнув Етьєн, коли я підвелась. – Бери мене на руки, я мушу теж схвалити це житло! – він дряпнув мене по стегну, вимагаючи уваги, та витягнувся вертикальним стовпчиком, зробивши великі-великі котячі очі. – І після цього ми нарешті зможемо перейти до вирішення моїх проблем!

Як на мене, все було не настільки райдужно, як собі вигадав Етьєн, але я слухняно підхопила його на руки та рушила за Альбертом.

За дверима медичного кабінету виявився не коридор, як я очікувала, а ошатна вітальня, з якої можна було потрапити у декілька кімнат. Окрім дверей, через які ми сюди вийшли, знайшлись ще четверо, і Альберт взявся пояснювати:

– Це мої покої. Отам моя спальня, – вказав на крайні, розцяцьковані, прикрашені різьбленням двері. – Отам робочий кабінет, в якому я іноді приймаю відвідувачів, якщо не можу сидіти з ними тут, у вітальні. Ванна кімната… А тут, – він вказав на трішечки скромніші двері поруч зі своїми, – кімната, що може стати твоєю. Зараз тут ніхто не мешкає.

Я підійшла ближче і обережно накрила вільною рукою витіювату, покриту позолотою ручку, натиснула на неї та потягнула на себе, відчиняючи кімнату.

Спальня всередині виявилась розкішною. Велетенське ліжко з балдахіном, комод з велетенським дзеркалом у срібній рамі, м’який килим на підлозі… За маленьким простінком було щось подібне до гардеробної, але нині вона стояла абсолютно порожньою.

– Чуба-а-атий баклан! – вигукнув з захопленням Етьєн. – Мені тут подобається!

Він пурхнув з моїх рук на підлогу… Гаразд, «пурхнув» – це слово неправильне, краще було б сказати «гепнувся на підлогу», піднявши чимало шуму, а тоді рішуче потупцяв до ліжка, заліз за нього і миттю розташувався на подушках.

– Підходить? – поцікавився Альберт. – Кіт, я бачу, вже облюбував.

– Тут… Симпатично, – кивнула я. – Але тут нема кухні… А я ж мушу щось їсти…

– Хочеш мені сказати, що вмієш готувати і маєш звідки взяти продукти? – уїдливо поцікавився Альберт.

– Так! – вигукнула я, хоча насправді збрехала. Ні, на продукти я мала ті кілька золотих, що дала мама на дорогу до Метью, можливо, цього було б достатньо, щоб протриматися до першої зарплатні, коли він там мені її дасть. Проте… Не може ж готування їжі бути настільки складним, правда? Я впораюсь, якщо мені буде на чому і з чого.

– Ну, на жаль, тут справді нема де продемонструвати кулінарні здібності, – знизав плечима Альберт. – Так що тобі доведеться втамовувати голод тим, чим годують мене. Частіше за все мені приносять їжу до вітальні. Проте, коли будуть якісь заходи, ти супроводжуватимеш своє начальство. Теж матимеш можливість їсти все, що буде на столі… Чи принципово готувати самотужки?

Я зробила вигляд, ніби розмірковую над його словами.

– Гаразд, думаю, мені це підходить.

– Радий це чути. Тож влаштовуйся зручніше, Шарлотто Монблан. Завтра приступатимеш до виконання своїх службових обов’язків.

Перший крок вглиб кімнати вийшов дуже невпевненим. Я досі не вірила, що справді це роблю. Збираюся залишитися тут працювати. Божевілля якесь… Проте воно мені подобалось.

Обдарувавши захопленим поглядом кімнату, я повернула голову і раптом помітила ще одні двері.

– А це що таке?

– О, – Альберт всміхнувся. – Навряд чи вони тобі знадобляться. Це двері до моєї спальні.

– Не зрозуміла. Чому у спальні потенційної помічниці чи помічника взагалі є двері, що ведуть до тебе?

Я озирнулась і побачила на вустах Темного Володаря широку підступну усмішку.

– Ну, як тобі сказати. До того, як Альсорію очолив я, у нас був король. А королі мають таку цікаву властивість… Вони іноді одружуються.

– Тобто, – я озирнулась, – ви маєте на увазі… Це…

– Спальня королеви. Так, – легко кивнув він. – Але тут уже давно ніхто не жив. Матінка короля Георга з’їхала звідси, коли його батько зрікся престолу, а сам він до того, як передав правління мені, одружитися не встиг… Так що розташовуйся зручно, і сподіваюсь, що королівський матрац буде для вас в міру м’якеньким. У вітальні на столі знайдеш мій розклад на завтра, і приступай до виконання службових обов’язків. Сподіваюсь, пройде принаймні кілька днів, перш ніж у мене знайдеться серйозний привід вигнати тебе з роботи.

– Це була недоречна ремарка, – буркнула я. – Вона погано мотивує.

– На жаль, Темні Володарі не проходять курси, як правильно спілкуватись зі своїми секретарками. Буде треба допомога чи якісь речі – попроси слуг, я віддам наказ, аби вони тебе слухались. А зараз мені час працювати. Гарного вечора.

З цими словами він вийшов зі спальні, лишивши мене одну. Ну, майже. З котом.

Я зітхнула і пішла на пошуки дзвіночка для виклику слуг. Може, я тут і на кілька днів, але принаймні поїсти мені треба зараз. І… якось адаптуюсь. Все одно краще, аніж вийти заміж за Метью.