2 (3)

Це був натяк. Абсолютно точно. Безсоромний, безцеремонний натяк, на який я мусила відреагувати ляпасом.

Я вже навіть занесла руку, але Етьєн навалився на неї всім м’яким котячим тілом та невдоволено занявчав.

– Мармеладна ти вороно, невже не тямиш, що це хороша пропозиція? Він гарний. Молодий. Впливовий. Коханка, дружина, та хоч особиста люстра в покоях Його Величності, це не має жодного значення. У нас буде все. Дім. Їжа. М’яка кушеточка…

– Погано, – прошипіла я, – ставлюсь до одруження. Дуже погано. Мені жоден чоловік не потрібен, ні в якому разі. А до стосунків без шлюбу ставлюсь ще гірше, і мені таке не потрібно, ніколи.

Він посміхнувся.

– Це чудово.

– Чудово?..

– Так. Однозначно чудово. Це означає, що ти не матимеш на мене матримоніальних планів, і мені можна не переживати, що ти почнеш до мене залицятися.

– О, – я тільки й могла, що швидко-швидко заморгати.

Альберт тим часом відкрив одну з баночок, вилив на долоню трохи рідини з дивним запахом і почав втирати її в мою шкіру. Я відчула приємну прохолоду, потім – поколювання, і втямила нарешті, що це ліки. Біль у нозі, на який я майже не звертала увагу, минув, і тільки тепер стало очевидно, наскільки ж він мене мучив. Навіть гиркати на Альберта стало якось геть непристойно, і я трішки несміливо посміхнулась йому.

– Дякую, – пробурмотіла. – То… Що там з роботою?

– М? А, так. Робота, – кивнув він. – Отже, я давненько шукаю собі особистого помічника. Когось, хто складатиме мій розклад на день, стежитиме за зустрічами, відганятиме людей, які намагаються пролізти поза чергою… Не підпускатиме до мене наречених… Останнє – момент принциповий.

– Вам не подобаються жінки? – поцікавилась я.

Альберт здивовано зиркнув на мене. Тоді демонстративно закотив очі і терпляче пояснив:

– Мені подобаються жінки. А от що мені не подобається, це коли вони раптом починають втрачати через мене здоровий глузд. Я не планую одружуватись найближчим часом, у мене занадто багато роботи. Тому нахабство з боку потенційних кандидаток в мої дружини, а також з боку їх батьків, мене дуже сильно дратує. Найгірше ж – ті, з ким я взагалі-то мав просто працювати, в якийсь момент теж переходять на сторону зла. Мені це набридло.

– Ну, Ваша Темносте, ви симпатичний чоловік. Одружіться – я не на себе натякаю! – та й вони відчепляться, – знизала плечима я. – В чому проблема?

– Дійсно, шикарне рішення. Як обійти пастки? Та потрапте в першу-ліпшу, – гмикнув він. – Ні. Ти роботу хочеш, Шарлотто?

– Хочу.

– Отже, погоджуйся, стань моєю помічницею, допомагай впоратись зі справами та відфільтрувати моє оточення. Мені здебільшого треба управлінські послуги, з іншим впораються ті, хто вже мене оточує. А, ну, і – я б не хотів, щоб ти раптом теж заразилась різними романтичними ідеями.

– Я й не збиралась!

Принаймні, не збиралась визнавати, що, посидівши поруч з Альбертом три хвилини, вже почала підпадати під дію його чарівного, м’якого голосу, від якого аж мурашки йшли по шкірі.

Не знаю, що з цим чоловіком не так, але те, як він говорить… можливо, він колись заключив договір з Безоднею, аби отримати цей голос, і тепер не знає, як впоратись з власним даром? Чи це, гм, в нього вроджена особливість? Адже навіть приваблива зовнішність – не так важливо, як це дивовижне сяяння харизми, що буквально затягує в свої пута.

Можливо, я б реагувала на голос менше, якби він зараз не гладив мене по нозі, дозволяючи теплу цілющої магії розтектися моїм тілом. Однак Альберт не збирався робити задачу легшою. І в очі так зазирає, ох…

– А яка в мене буде зарплатня? – я змусила себе переключитись на ділові питання. – І чи можу я отримати аванс? Мені нема де жити, тож це питання, на жаль, треба вирішити якомога швидше.

– Тобто працювати помічницею ти згодна.

– Так.

– І те, що тебе, аристократку, вважатимуть простою секретаркою такого ненависного для них Темного Володаря, тебе не відлякує?

– Звідки ви знаєте, що я аристократка? – здивувалась я, а тоді згадала, що сама назвала своє ім’я, та й в сукні була геть не для простих людей. – Не знаю, нащо питаю. Так. Мені зараз все одно, що вони там вважатимуть. Можна сказати, я прагну справедливості.

– Чудово, – посміхнувся Альберт. – В такому випадку, – він встав та подав мені руку, – ходімо, я покажу тобі твоє житло.