Розділ другий

Шарлотта

Потаємний коридор досить скоро вперся в сходи. Побачивши їх, я приречено зітхнула. Навіть просто дивитися на них було складно, не те щоб нести важкенького, кілограмів шість, кота та підійматися у важкій, довгій сукні. Зазвичай в такі моменти будь-яка леді чекала допомоги чоловіка, однак Темний Володар на те й був злим, підступним тираном, щоб навіть не помітити моїх складнощів. Він піднявся уже сходинок на п’ять, доки я, втомлено зітхнувши, зійшла аж на одну.

Головна проблема, щоправда, полягала в тому, що з Альбертом йшло і світло. Я уявила собі, що буде, якщо він втече занадто далеко, і перелякано вигукнула:

– Чекайте! Я не встигаю.

Він озирнувся. Запитально вигнув брови.

– Чому?

– В мене важкий кіт, – я спробувала відповісти чітко, а не огризнутись, бо передчувала, що це теж може бути важливо, – і дуже незручна сукня. А ще я страшенно втомилась, і… І сьогодні найважчий, найгірший день в моєму житті. І…

Я схлипнула. Альберт скривився.

– Тільки не плач, – пробурмотів він. – Ненавиджу жіночі сльози.

– Винятково з поваги до Вашої Темності, – буркнула я, – спробую робити це тихо, але більшого не просіть.

– Сперечатись з майбутнім начальством – гарна ідея, – зазначив Темний Володар. – Відповідати уїдливо, поза всяким сумнівом, теж.

– Дуже ціную вашу іронію, але наскільки ж було б приємніше, якби вашу голову теж відвідала якась гарна ідея!

– Святі кобеняки, – зітхнув кіт. – Мені здається, подружко, ти трохи не усвідомлюєш, з ким говориш. Цей чоловік, можливо, і виглядає, мов лагідне кошенятко, проте від цього він не перестав бути Темним Володарем. Ти не переживаєш, що він зараз спопелить тебе? Поглядом… або заклинанням, що більш ефективно? Або дасть тобі найгіршу роботу на світі?

Насправді я сподівалась, що Альберт просто забере цього балакливого кота. Етьєна я, звісно, зустріла на вулиці, але їв він, як домашній та дуже пещений. Ні, товстим не був, скоріше таким збитим, пухкеньким, мов солодка булочка. Так би й з’їла.

Між іншим, я б справді чогось з’їла. Це б не завадило. З самого ранку в роті навіть ріски не тримала, а набігалась я сьогодні більше, ніж за останній місяць.

– Гарна ідея, кажете… – пробурмотів тим часом Альберт. – Що ж, – він зацікавлено подивився на мене. – Ну, думаю, я маю як мінімум одну.

Він швидко спустився до мене, всівся на ту  саму сходинку, на якій я сиділа, і підняв руку. Я побачила, як зблиснуло щось металеве. Етьєн помітив це також і вражено занявкотів:

– Парена курка, що ж то робиться таке! Цей божевільний носить з собою скальпель? А я тобі говорив, щоб ти його не сердила та поводилась чемно, нам треба робота нормальна, а не статус стажерки-жертви, яку прив’яжуть до стола та препаруватимуть…

– Я не знаю, що там нявкотить цей кіт, – Альберт потягнув за край моєї сукні та взявся відпорювати її довжелезний шлейф, проходячись по шву, що був на рівні коліна, – але, якщо він раптом там кляне мене та підозрює у всіх гріхах на світі, то я хочу йому нагадати, що за професією я лікар. Відданий своїй справі, добрий та порядний лікар, який ніколи не зробить нічого, що нашкодить чиємусь здоров’ю, якщо та істота до нього не ворожа, звісно. Так от, – він прокашлявся, – абсолютно точно відпорювання шматка важкої сукні не є небезпечним для дівчини. Нанесення порізів скальпелем – є, якщо не треба проводити операцію.

– Це означає, що ви мене різати не будете?

– Ну, принаймні, поки ти до мене не ворожа, – гмикнув Альберт. – Але десь я чув, що кастрація корисна для котячого здоров’я.

– Що?! – вигукнув обурено Етьєн. – Мармеладний одуд, це ж що таке робиться? Я вельмишановний кіт, спадкоємець великої котячої династії, і цю кров мав би понести в наступні покоління! Я не якийсь там звичайний котяра, якого він міг впустити в свій палац, щоб чесати за вушком. Мене в жодному разі не можна каструвати…

Напевне, Альберт чув це все як повне обурення нявкотіння та шипіння.

– Кажуть, – продовжив він спокійно, – що після такої медичної процедури – звісно, виконаної за всіма правилами, під наркозом, не травматично для тварини…

– Хто тварина? Я тварина? Сам ти тварина!

– Самці котів перестають бути такими крикливими…

– Я зовсім не крикливий!

– І краще розуміють натяки грізних Темних Володарів з медичною освітою.

– Я!..

– Господи, Етьєне, заткнись нарешті, – не втримавшись, гримнула я. – Якщо ти не хочеш, щоб тобі і справді щось зробили, як належить порядному коту!

– А. О. Смажений кабанчик, то так би й сказали, – приглушено буркнув Етьєн і нарешті замовк. Я видихнула з полегшенням, втямивши нарешті, наскільки ж гучно вив кіт увесь цей час, а тоді скосила погляд на Темного Володаря.

Чоловік нарешті відірвав залишок моєї довгої спідниці, і я лишилась в сукні, що ледь-ледь сягала коліна та абсолютно непристойно оголювала ноги. Стояти стало легше, однак тепер я виглядала геть непристойно. Альберт же сховав скальпель і, якось дуже дивно посміхнувшись, простягнув руку та погладив мене по литці правої ноги, ніжно, обережно зачіпаючи шкіру.