1 (3)

Я подивилась на зап’ясток. Потім на кота.

– Ти магічний, – видихнула я.

– Соро-о-о-оки у клярі, – знову зітхнув він, продовжуючи перераховувати свої дивні кулінарні вподобання. – А ця свята думка до тебе не дійшла, коли ти побачила, що я балакати можу? Ясна річ, я магічний! Зачарований кіт. І ти повинна мені допомогти.

– Чим?

– Неважливо. Тепер повинна. Ми з тобою угоду магічну заключили.

– Якщо ти не розкажеш, що я маю робити, навряд чи я буду здатна, – я шморгнула носом, – хоч чимось тобі допомогти, знаєш!

В мене навіть потрохи минав ступор, тепер він змінився гострим відчуттям роздратування та бажанням щось вдіяти з цим пухнастим паразитом. Розгубленість теж відступила. Я уважно дивилась на кота, чекаючи, доки він пояснить мені, що взагалі відбувається.

– Для початку, – заявив кіт, – ти маєш прихистити мене, забравши з вулиці.

– Для цього мені треба робота. І житло.

– Тож ти даєш мені виконати мою частину і не балакаєш попід руку! – фиркнув він. – Секунду…

Кіт зістрибнув з моїх колін та пірнув до свого сховку. Копирсався там, певне, цілу хвилину, а тоді випірнув назовні, стискаючи в зубах невеликий кулончик, та поклав його мені на коліна.

– Бери, – звелів він рішуче. – І слухай уважно, що зараз треба робити. Ми з тобою підемо туди, куди я скажу, і ти віддаси цей кулончик одному чоловікові. І скажеш, що тобі потрібна робота, так би мовити, віддати борг. Мене він, на жаль, не зрозуміє. Але на роботу тебе прийме, в нього нема іншого виходу. Впораєшся?

– А якщо він мене прожене? – я шморгнула носом. – Якщо нічого не вийде? Я в такому вигляді… І мені навіть нема в що перевдягнутися.

– Я думаю, – уїдливо промовив кіт, – це допоможе справити перше враження. Він на тебе подивиться, втямить, що жартувати не варто, і одразу ж прийме на роботу. Тож годі хнюпати, вперед, підкорюватимеш нове робоче місце. Давай-давай, я серйозно!

Вибору в мене не було. Навіть якщо забути про клятву, варіант «покаятися перед Метью і попросити в нього пробачення за свою поведінку» я абсолютно точно не розглядала.

Тож я взяла кулон, піднесла до очей, намагаючись зрозуміти, чим він такий особливий. На вигляд була прикраса як прикраса, з дрібним синім камінчиком, симпатична, акуратна. Можливо, я б навіть сама носила такий кулон, але, ясна річ, не поспішала його приміряти. Натомість обережно провела кінчиком пальця по срібному обідку довкола… Що це, сапфір?

– Як тебе хоч звати? – стиснувши кулон в руках, спитала я у кота.

– Неважливо. Сама вигадай ім’я, – розпушився він.

– М-м-м… Мурчик? Чи Пухнастик? Чи…

– Тьху, карамельна гуска! Мене звати Етьєн! Ніяких Мурчиків і Пухнастиків. А тепер давай, бери мене на ручки і неси мене до палацу Темного Володаря!

– Куди?.. – шоковано перепитала я. – Чекай… До королівського палацу? Хто мене туди пустить в такому вигляді!

– Я сказав, швидше! Ти не виконуєш свою обіцянку, від тебе користі ні мені, ні тобі самій. Давай швидше, як тебе там…

– Шарлотта.

– Давай швидше, Шарлотто!

Підганяли мене не тільки його слова, неприємним болем опалило зап’ясток. Здається, магія теж вимагала, щоб я прискорювалась, а не стовбичила на місці. Я невдоволено потерла руку, а тоді підкорилась котячим наказам. Підхопила Етьєна, всадовила так, щоб він наполовину спирався на моє плече і вклав пухнасте пузце мені на груди, підхопила попід нижні лапи і, притримуючи долонею, рушила вперед.

Важив кіт, м’яко кажучи, чимало. Мені ніколи не доводилось носити нічого важкого, принаймні, довго, вдома про це завжди могли подбати слуги, тож я втомилась раніше, аніж дійшла до кінця вулиці. Але, зчепивши зуби, продовжувала йти.

На щастя, дощ закінчився. Правда, я замерзла настільки, що зуб на зуб не попадав.

Королівський палац був доволі далеко. Колись мені довелось опинитись всередині, всього один раз, у вісімнадцять років на дебютному балу. Тоді у нас ще була правляча династія. А зараз… молодий король Георг зрікся трону на користь Темного Володаря, і от уже кілька років нами править тиран та монстр – це якщо послухати думку мого батька. Власної ж я до певного моменту не мала, але чула від подруг, що Темний Володар насправді чоловік привабливий, не дурний, аристократичного походження, та й правитель непоганий, а з королем вони дружать.

Якщо чесно, мене це дивувало.

Однак не більше, ніж те, що кіт направив мене не до воріт, а до якихось дрібних дверей збоку, звелів прикласти кулон та чекати. Я послухалась, відчуваючи себе дуже втомленою ідіоткою з дуже важким котом на руках, і видихнула з полегшенням, коли двері за хвилини три відчинились настіж.

Назовні, щоправда, одразу визирнув якийсь чоловік. Симпатичний, до речі. Однак погляд його, направлений на мене, був як мінімум лютим.

– Не знаю, хто ти та звідки дізналась про цей хід, – заявив мені чоловік, – але я не потребую наречених, – і спробував зачинити двері у мене перед носом.