1 (2)

Я протерла очі, намагаючись переконатись, що справді бачу кота. Ні, він не перетворився на людину, не розвіявся по вітру і нікуди не зник. Продовжував дивитись на мене великими круглими оранжевими очима, підступно так, з цікавістю.

На вигляд кіт був… Звичайним. Тобто, дорогим, породистим, з міцною шубкою, шерстинка до шерстинки, але абсолютно точно – котом, а не маленькою людиною в масці. Я простягнула руку і обережно погладила його по голові. Він невдоволено повів маленьким гострим вушком та спробував відштовхнути мене лапою. Ще й подряпав!

Ні, це абсолютно точно кіт. Я ойкнула, відсмикнувши руку, і притиснула її, поранену, до грудей. Кіт зиркнув на мене невдоволено і перепитав:

– Тямиш, що я кажу, дівичисько, чи ні?!

– Т-тямлю, – видихнула я вражено. – Хіба коти можуть розмовляти?

– Ти магічка? Навчена? – відповів він питанням на питання.

Я заперечно хитнула головою.

– Дар н-непроявлений, – затинаючись чи то від холоду, чи то від переляку, відповіла своєму новому знайомцеві.

– Сметанкові синички, – зітхнув він з таким виразом обличчя, тобто морди, ніби я тільки що повідомила, що неграмотна і живу у печері. – За що мені це? Я чекав на прекрасну героїню, що порятує мене від лихої долі, а що я маю? Напівграмотне дівча у вбранні жриці!

– Я не жриця, – пискнула я. – Це сукня нареченої.

– Одружене напівграмотне дівча?!

– Я не одружена! – уже гучніше заперечила я. – Я… Взагалі втекла з весілля! І ніколи заміж не піду, бо всі чоловіки – козли!

Принаймні, всі, що мені зустрічалися. І на чолі внутрішнього рейтингу я поставила б навіть не Метью, а батька, який буквально примушував мене вийти заміж за зрадника. Треба було взагалі додуматися. Рідну доньку на таке штовхати!

Злість мене трошки зігріла. Кота ж, здається, порадувала відповідь.

– Втекла з весілля, кажеш? Ну, то вже краще, – нявкнув він і застрибнув мені на коліна. – Заміж ніколи не підеш… Це добре. Дуже-дуже добре.

– Що тут доброго?! – схлипнула я. – У мене нічого нема. Лише кілька золотих монет в кишені… З одягу – ця клята весільна сукня. Наречений зрадив, його коханка вагітна, і він навіть не соромиться цього. А батько… Батько…

Я схлипнула.

– Батько взагалі вигнав мене з дому через мою відмову, і мама к-к-казала, що я повинна помиритися з нареченим, якщо хочу повернути батьківську ласку, і я н-н-не знаю, що робити, бо я на таке не готова, і хай воно все пропаде пропадом! Мені треба робота, житло, а я нічого не вмі-і-і-ію!

Останнє слово перемішалось з риданнями. Виголосивши промову про своє гірке життя, я раптом втямила, в які проблеми вляпалась насправді. І розгребти це буде ой як не легко. Якщо взагалі можливо. Уявлення не маю, що мені тепер з усім тим робити…

– Мені б твої проблеми, – зітхнув пухнастий. – Їх хоча б можна вирішити самотужки!

– Ну, знаєш! Не знаю, які там в тебе, але навряд чи нам вдасться ними обмінятися! Так що не треба тут робити вигляд, ніби в тебе єдиного в житті все погано, а у всіх інших дурниці, а не біда!

– Гм. Характер ніби маєш…

Мені не сподобалось те, яким оцінюючим поглядом зміряв мене кіт, і я сердито засопіла. Він же, здається, плювати хотів на цей вияв обурення.

– А давай так, – нахабно нявкнув кіт, – ти допоможеш мені, а я допоможу тобі? Тобі, здається, робота треба? Я допоможу тобі з роботою. Ти у відповідь візьмеш мене з собою. Бо такому котикові, як я, обов’язково потрібен ра… Кгхм. Той, хто за ним доглядатиме.

Я підозріливо зиркнула на пухнастого. Щось мені підказувало, що він збирався сказати «раб», але в останню мить дотумкав, що з таким представленням я буду не надто вдатна до співпраці, і назвався інакше. І це вже звучало підозріло.

Власне, балакливі коти теж не те щоб норма.

Інтуїція волала, що я маю втікати звідси куди подалі, забути про те, що взагалі його бачила. Здоровий глузд нагадував, що краще повернутись до мами, зробити вигляд, що я не помітила зради нареченого, вийти за цього мерзотника заміж, а потім вже думати, як викручуватись.

Однак послухала я чомусь не їх, а кота і власну впертість.

– Гаразд, – видихнула я. – Згодна! По руках! Ну тобто… по лапах! – і, відчуваючи себе повною ідіоткою, простягнула долоню, а кіт, недовго думаючи, вдарив по ній лапкою, підтверджуючи нашу домовленість.

Над головою гримнула магія. Я навіть моргнути не встигла, не кажучи вже про те, щоб відсмикнути пальці, як на зап’ястку спалахнула руна магічного договору.

Що ж. Навіть якби я захотіла відмовитись, здається, вибору мені просто не залишили.

___

Мої любі, вітаю в новинці! Має бути весело та позитивно. Як вам знайомство з головною героїнею... І, найважливіше, як вам балакучий кіт? Авторська хвостата гордість! 

Приємного вам читання! Сподіваюсь, книга зацікавила. І вже зовсім скоро ми з вами познайомимось з ще одним головним героєм книги, Темним Володарем.