Розділ 12. Давид

Наталі дивилася на мене з недовірою, а я тільки й міг, що посміхатися і думати про цю прекрасну німфу. Її образ не виходив у мене з голови весь вечір в Елізіумі, після Елізіуму, і навіть коли Белла подзвонила й покликала до себе солодким голосом, я послався на роботу.

Зате тепер, коли Наталі дивилася на мене знизу своїми величезними очима і хмурилася так, що маленька складка з’являлася між бровами, я не міг перестати усміхатися. Настрій раптом покращився.

Повернувся в кабінет і відкрив ноутбук. Готуватися до презентації не збирався абсолютно — мої геніальні ідеї і так роїлися в голові, не було сенсу їх якось організовувати на папері. Перед клієнтом ще можливо, але перед працівниками? Ні, я краще займуся куди більш приємною справою.

Зателефонував за номером телефону.

— Добрий день, корпорація Парадізо, мене цікавить автомобіль, — тихо вимовив я і виглянув за скло кабінетної стіни.

Наталі не було на місці. Мабуть, бігає по каву та інші дрібниці, які з’являються в конференц-залі як за помахом чарівної палички.

— Потрібен місткий, безпечний транспорт, — взявся перераховувати консультантові по інший кінець дроту, — і з мінімальною витратою палива. Так-так… Для дівчини. Тож червоний колір був би вельми доречним. Можливо забрати сьогодні?

Закінчивши з організаційними питаннями, я ще раз перевірив робоче місце дівчини. Порожньо! Я задоволено усміхнувся і закинув руки за голову.

Чим би… зайнятися тепер? Ось основна причина, чому я ніколи не приходив до часу — робити було абсолютно нічого. Тільки сиди, дивись у стелю або запрошуй красунь на приємне рандеву. Але заради профілактики робочого колективу доводилося мучитися.

Мені можна не приходити. Їм — ні.

До часу зборів я вже встиг неабияк занудьгувати. Тож стукіт підборів Наталі, і її фраза: «На вас чекають, Давиде» звучали для мене як мелодія перемоги.

Особливо моє ім’я із цих пухких і вологих вуст. Погляд відірвав від них із нелюдськими труднощами.

— Твій голос — насолода мого слуху, — усе ж зірвалося з язика.

Очікував, що вона кине щось колюче, знову почне називати мене «синьйор Далессіо», що спопелить поглядом щонайменше. Але Наталі лише опустила погляд, на щоках з’явився рум’янець. Несподівана реакція.

Розбиратися із цим часу не було — я поспішив до конференц-зали, де на мене вже всі зачекалися. Здебільшого це зібрання було для передових рекламників, яким потрібно було в стислі терміни побудувати план реалізації кампанії. Соціальні мережі, зустрічі, інтерв’ю в журналах — словом, максимально можливе охоплення того, що відбувається, від етапу «випадкового виявлення» порушень заповідника до втручання самого Віітто.

Наталі впевненим кроком перетинала кабінет, у руці тримала тацю з напоями. Кожному — свій. Олександр усміхнувся їй і навіть провів пальцем уздовж руки моєї секретарки. Я вискалився. Хоч би кордони знав, ми ж на роботі!

— Щось не так, синьйоре Далессіо? — з ангельським обличчям зауважив Олександр.

Я підняв брову й підійшов до прожектора.

— Почнемо збори, — коротко кинув і махнув головою Наталі, щоби підійшла до мене.

І не відходила. Особливо в бік рекламників.

Я розпочав презентацію. Весь план будувався на заздалегідь підготовленому ґрунті. Усе було готово з боку журналістів, лишалося моїм рекламникам трохи натиснути на громадськість. Про заповідник мали говорити всі — особливо пліткарки.

— Давиде, ти хочеш, щоб ми роздули скандал навколо трьох неприбраних пилинок у заповіднику? — перебив мою розповідь Рома.

Навколо трьох роздутих до екологічної катастрофи пилинок… І все ж, мені не подобався ані тон, ані ситуація з боку Роми. Перебивати начальника посеред доповіді?

— Цим займуться журналісти, ваше завдання через соціальні мережі зробити скандал масовим, щоб усі говорили про нього, — кивнув я. — Чи це занадто складно для найкращих рекламників відділу?

Рома блиснув хижими очима. На принаду не попався.

— Це ж не правда, чому ми маємо із цим щось робити? — схрестив руки, і показово вигнув брову. — Я не юрист, але навіть я розумію, що стаття за наклеп існує не просто так.

Він був ватажком зграї — їхньої зграї. Я вже бачив, як Олександр згідно кивнув, як Артем похмурнішав, як робітники молодшої ланки задумливо чухали потилицю. Мене це не бентежило, проте чомусь була важлива думка Наталі. І вона задоволеною не виглядала — дивилася стривожено, майже не рухалась. Думки висловлювати не стала — її і не питали, загалом. Але мені чомусь було важливо не побачити в її очах осуду. Тому що це робота. Не завжди чиста.

— Не так давно в Трініті Фаундейшн був цілий скандал на тлі косметичного піару, — додав Олександр. — Не думаю, що сеньйору Віітто підійде такий результат.

Я скрипнув зубами. Усе-то вони знають. Так, справа була ризикованою, так, могли піти нехороші чутки — для цього мені й потрібна була команда, яка могла б прикрити дірки грамотним підходом. Не критикою.

Я завжди йшов ва-банк, завжди ризикував усім. І, судячи з мого керівного крісла, виходив переможцем.

— Ваші пропозиції? — кинув я.