Розділ 11. Наталі

— Чудовий сік, але боюся, мені час йти. — Майже одним духом випила напій. Пелюстки квітки, що прикрашала келих, лоскотали щоки.

Я потягнулася за сумочкою.

— Зачекайте, — чоловік перекинувся через стійку й потягнувся до мене.

Перш ніж я встигла заперечити, наполегливі губи втиснулися в мої. Мурашки пройшлися тілом від того, наскільки пристрасним і вимогливим був цей поцілунок. Він проникав у саму душу, заповнюючи мене без залишку.

А я не мала шансів відштовхнути чоловіка. І в якийсь момент зрозуміла, що й не хочу. Точка неповернення пройдена, я офіційно втрачена, і хочу насолодитися цим на повну. Я поглибила поцілунок, і тисячі, мільйони тисяч осколків усередині впилися в моє серце й легені.

Мені нічим було дихати, мені було спекотно й непередавано пристрасно.

Чоловік обійшов стійку, майже не розриваючи поцілунку. Рвано й небезпечно, як первісний хижак, що знайшов свою жертву й хотів забрати, потягнувши її у своє лігво.

— Ви готові, Наталі? — різко вимовив він, не розриваючи тісного контакту.

— Так, — я закинула голову й заплющила очі, готова потонути в первісних почуттях.

— Тоді прокидайтеся, Наталі?

— Що? — я ще відчувала губи на своїй шиї.

— Прокиньтеся, у вас будильник дзвонить.

Я розплющила очі й мало не заволала на весь голос. У мене справді дзвонив будильник. І щойно мені наснився пристрасний сон про мене й мого начальника.

Секунду я лежала на ліжку, безглуздо втупившись у стелю. Це все проблема браку особистого життя. Скільки в мене не було чоловіка? Так і не згадати, а як почну — так ще гірше стає.

І нікому ж не розкажеш. Тому що подруги в один голос заявлять, що проблема вирішується просто — затягни Давида в ліжко, закрий гештальт і працюй собі на втіху. Але ось тут і заковика. Варто мені самій порушити виставлені правила, як Давид сяде на шию. І будувати з нього людину не вийде. Слідом за цим підуть негативні звіти, відсутність діяльності, виклик до Леонардо і звільнення як результат.

— Наташо, де моє пиво? — пролунало із сусідньої кімнати, і я майже завила. Ось вона причина, чому я не можу дозволити собі втратити роботу навіть на один день.

Мій брат. Закінчений алкоголік, як і його батько. Мама перед смертю взяла з мене обіцянку стежити за братом і не відпускати його. Мовляв, непутящий він, весь у тата, не кидай його напризволяще. І я пообіцяла, що не кину. От тільки тоді братові було заледве вісімнадцять, а зараз уже здоровий кабан.

Без роботи. Без сім’ї. Іноді пропадає на якихось будівельних підробітках, але цього ледь вистачає, щоби покрити його потреби в алкоголі. І так, я намагалася засунути його в терапевтичні групи, та сенсу не було.

Лікар мені сказав, що єдиний вихід — відправити Сергійка в рехаб, реабілітаційний центр на кілька місяців, а краще — пів року. Я пообіцяла, що одного разу це зроблю. І відтоді намагаюся накопичити на це грошей.

Піднялася з ліжка.

— Ти зовсім безсмертний, якщо питаєш у мене таке зранку? — гаркнула Сергію, накинула халат і вийшла з кімнати.

— А в кого ще запитати? — очі скляні, руки тремтять.

Я важко видихнула. Махнула головою в бік холодильника і пройшла у ванну. Щільно замкнула за собою двері на ключ, притулилася лобом до дверей.

Проблема на проблемі — сни про начальство, брат із банкою о сьомій ранку, нескінченні рахунки й гонитва в заробітках. Знову видихнула й опустилася навпочіпки. Під умивальником за трубами скотчем була приклеєна моя заначка. Я сунула туди руку і видихнула — усе на місці.

У гаманці зберігати не вийшло б — Сергій знайшов би і вкрав. Доводилося викручуватися. Ну нічого, до заповітної суми залишалося зовсім небагато. Відправлю брата на пів року в рехаб і видихну. Тоді, дай Боже, і Марк мене поверне.

Ось тоді я заживу. Тоді зможу дихати на повні груди, а не як зараз — короткими ривками.

На роботу я запізнилася. Уперше за стільки років! Дратувало страшенно, але провини моєї не було зовсім — автобус дорогою зламався. Ось так їхала ця консервна банка й зупинилася. Водій чесно спробував врятувати ситуацію, але після двох хвилин у двигуні повернувся і оголосив — далі не поїдемо.

Година пік. На метро бігти далеко. На таксі — дорого. Залишалося сподіватися, що наступний автобус прийде вчасно, але навіть так я все одно запізнилася. Лише на десять хвилин, тож я понадіялася на Давида і його любов до пізнього початку роботи.

Залетіла в офіс із язиком на плечі й обімліла. Усі працівники були на місці. Навіть Аліна не рилася в телефоні, а перебирала якісь папери за стійкою.

— А що… сталося? — розгублено перепитала я.

— Робочий день, — знизала плечима Аліна, як ні в чому не бувало. — У нас закінчилася кава, до речі, передаси Давиду? Потрібно організувати закупівлю.

Я автоматично кивнула, з подивом переводячи погляд від працівника до працівника. Я запізнилася на десять хвилин, а вони вже щосили завалені справами? Люди, які раніше полудня не приходили? Щось не сходилося.

— Доброго ранку, Наталі, ти запізнилася, — почувся оксамитовий голос зі сходів.