Розділ 10. Наталі

Ми перебували на другому поверсі балконної частини з видом на сцену, де зараз виступала елегантна блондинка із живою музикою. Вона співала якийсь старий італійський хіт, але голос її тонув в атмосфері розслаблення. Чи це знову сік грав зі мною злий жарт?

Ми спустилися вниз. Виявляється, під тією самою балконною частиною розташовувалися вертикальні світильники, що повторювали дощові краплі. Я чула, що Леонардо скликав найкращих склодувів з усього світу, щоб вони створили виняткову інсталяцію тут. Але навіть подумати не могла, що це виглядатиме так по-справжньому й по-казковому водночас.

— Красиво? — шепнув мені на вухо Давид.

Посмішка грала на його губах, він був явно задоволений моєю реакцією.

— Мене захоплює, коли хтось настільки віддано віддається своєму ремеслу, — я не приховувала свого захвату.

— Я теж можу дуже віддано… — чоловіча рука пройшлася вздовж мого плеча, його груди вперлися мені в спину. Дотик був цілком безневинним із боку, але всередині лунало тисячею голок.

—… робити що завгодно, крім роботи, — акуратно вивільнилася я, — мені це відомо, синьйоре Далессіо.

Язик різко ковзнув по його губах. Сердиться. Але підходити назад не поспішає. Показав мені рукою в бік аркового проходу. Елізіум не обмежувався двома залами, і моя екскурсія тривала.

У якийсь момент я все ж думала зупинити цей фарс. Дихання Давида періодично лоскотало мою шкіру, хоча вголос він нічого не говорив. Лише підходив іноді, коли я, задивившись, зависала на місці.

Ми грали у своєрідні кішки-мишки, де я тільки більше заманювала себе в глухий кут. Сама ж ішла.

— Здається, це остання кімната, — зауважила я з полегшенням, коли ми зайшли в картинну частину.

Червоні стіни, модерністські зображення з колекції Далессіо або спеціально куплені для клубу. Деякі роботи належали перу Морані — другу Марка. Цікаво, чи бував він тут? Мені постійно доводилося телефонувати йому за службовим обов’язком.

Загалом, Морані був дуже схожий на Давида в його стилі життя. Тільки виправданням художника слугував зв’язок із вищою музою — і саме вона була його постійною коханкою. Жінки, що приходили до Морані, завжди були на другому місці. На відміну від Давида — у нього взагалі чортзна-що на першому.

Я обернулася і мало не зіткнулася з ним віч-на-віч, чоловік не відходив від мене ні на крок. Тільки дуже уважно розглядав.

— Є ще одна кімната, — з грайливою посмішкою вимовив він.

— У спальні я не піду, — одразу рішуче окреслила кордони.

Я не була впевнена, що вони були тут, але припускала. Й ось ті місця навіть в екскурсійних інтересах, навіть під найдивовижнішим соком мене не приваблювали. Там би я не змогла міркувати ані тверезо, ані адекватно.

— Побійтеся, Наталі, я вам усього лише клуб показую, — хмикнув і торкнувся мого попереку, підштовхуючи вперед.

Темні двері в кінці кімнати хоч і були широкими, але не просто так зачиненими. Я відчувала, що сама йду в мишоловку, відчувала, як билося серце, як забігали очі в пошуках порятунку. І все ж продовжувала, як ідіотка, йти. Хоч як би намагалася зупинити себе, але щось усередині штовхало вперед.

Коли Давид штовхнув двері, я щільно заплющила очі, сподіваючись, що побачене виявиться лише моїм поганим сном.

Стояла так із секунду, потім почула сміх із боку чоловіка.

Акуратно розплющила очі й обімліла. Ми не були в якихось заборонених місцях — у певному сенсі. Ми були в казино. Закритому від відвідувачів, тут навіть обслуги не було, але всюди стояли столи і грала приємна музика.

— Що це? — здивовано змахнувши віями, запитала я.

— Це наша ігрова оселя, — упевненим кроком пройшов всередину Давид, — тут можна сховатися від інших, насолодитися приємною грою і просто часом наодинці із собою.

Оформлення було в дусі двадцятих років, і я з якимось дитячим захопленням пройшла вглиб кімнати. Тут були й зелені столи з фішками, і більярд, і навіть муляж прихованого алкоголю — як за часів сухого закону.

Давид пройшов за барну стійку й дістав якісь пляшки.

— Що вам подати, міледі? — блиснув очима й жестами фокусника вилучив набір бармена.

— Апельсиновий сік, — усміхнулася я.

— Той самий?

— Звичайний, — і знову з губ мало не зірвалося його ім’я, але я стрималася.

Не потрібно дражнити звіра, коли ти на його території.

Давид доволі вправно вдавав, що створював коктейль для мене, тоді як з інгредієнтів у його шейкері побував тільки сік і лід. У цьому я переконалася особисто й навіть понюхала напій до того, як спробувати.

Вдруге на його приманку не клюну, нехай не розраховує.

— І що ж ви скажете, міледі? — спершись двома руками об стійку, запитав він.

Вени на руках набрякли — я сковтнула, із зусиллям волі відвівши погляд від його зап’ясть. Мені точно потрібно додому.

— Чудовий сік, але боюся, мені час йти. — Майже одним духом випила напій. Пелюстки квітки, що прикрашала келих, лоскотали щоки.