Розділ 9. Наталі

Як же важко було стримувати посмішку. Я бачила розширені зіниці, бачила те, як дивився на мене Далессіо. Поїдав очима. Чи збиралася я з ним бути? Звісно, ні. Триста разів мені цей розпещений племінник не був потрібен.

Але приємно було до остраху. Такий погляд пробуджує найнебезпечніші нотки в кожній жінці. Погляд того, хто сидить на дієті і їсть салат, поки перед ним найкрасивіше й найсолодше морозиво. Але чіпати його не можна.

Усмішка все-таки підкралася до губ, і я швидко відвернулася, щоб Далессіо не побачив її. Подумає ще чого. Волосся каскадом закривало мене куди краще, ніж найнадійніший щит.

Я розглядала нічне місто, яке ми перетинали швидкісною.

— Куди ми їдемо? — поцікавилася, коли ми почали виляти центральними вуличками столиці.

— В Елізіум. Там на нас чекає мій знайомий, допоможе почати атаку на заповідник, — коротко кинув Далессіо.

Злиться. Некомфортно там напевно. Трясця, ну і як перестати посміхатися?

— Я думала, ви хочете підтримати бізнес синьйора Віітто, а не зруйнувати чужий.

— Це пов’язано. Не переживай, своїми проєктами я завжди займаюся відмінно.

Ага, крім тих випадків, коли не займаєшся взагалі. І я не могла дати цьому проєкту провалитися — Леонардо б точно викликав до себе на килим. А поки Марк не повернув мене, або хоча б не знайшов якусь розмінну монету, то до гендиректора йти зовсім не хотілося.

В Елізіумі я жодного разу не була — Марк завжди проводив зустрічі сам, і частіше надавав перевагу офісу і своєму кабінету, ніж вечірнім посиденькам у клубі корпорації. Але його двоюрідний брат був із зовсім іншого тіста.

Небезпечного. Він діяв настільки непередбачувано й безконтрольно, що залишалося лише дивуватися, як він досі втримався на своєму кріслі. Але ж утримався. Я облизнула губи.

У клубі нас зустріли і пропустили всередину без другого слова. Навіть без першого. Обмежилися вітанням, і відчинили двері, а після — провели в основний зал. Я через плече подивилася на решту відвідувачів, кожному з яких потрібно було мати запрошення, щоби потрапити всередину.

Ось вона, розкіш прізвища Далессіо. Якби я мала його, то нітрохи б не цуралася, як усі італійці корпорації. Тільки раділа, якби мене називали синьйора Далессіо.

Наталі Далессіо.

Так, стоп, це я чого собі вже надумала? Струснулася і якраз вчасно — ми підійшли до просторого дивана за принципом амфітеатру, у центрі якого стояв невеликий кавовий столик. Зрозуміло. Давид не планує повноцінну вечерю — обрав зону, де тільки розливають коктейлі та проводять бізнес-зустрічі.

Чоловік влаштувався комфортно в центрі дивана й подивився на мене зухвало. Гадаю, зазвичай дівчата сідали до нього ближче, укладали голову на плече або груди, але я — не вони. Сіла скраю, постава пряма й натягнута як стріла.

— Наталі, я не кусаюся, — очі небезпечно блиснули.

— Це тішить, значить на щеплення від сказу вас записувати не треба, — відбила я. Не вистачало ще, щоб він руки розпустив у мій бік.

Відповісти Давид не встиг. У наш бік уже прямували двоє чоловіків — один високий в окулярах, другий — трохи нижчий і повніший. Пальці рук довгі й тонкі, але не художники. Журналісти. Я коротко кинула погляд на Далессіо. Він планує спочатку втопити заповідник, а потім врятувати руками Віітто? Брудна гра. Хмикнула. Цікаво, хто це придумав — сам Давид чи той мексиканець?

— А хто твоя супутниця, Давиде? — блиснув погляд у журналіста в окулярах.

Але блиснув аж ніяк не чоловічим бажанням. Його цікавила виключно нажива і величезні заголовки: Давида Далессіо бачили в обіймах чарівної блондинки…

— Наталі, секретар синьйора Далессіо, — простягнула я руку до того, як хоч хтось встиг зробити неправильні висновки.

Блиск в очах журналіста згас.

— Дмитро, — кивнув він. — Головний редактор журналу АртГаллері.

Тепер я зрозуміла, чому чоловік мені здався знайомим. Він неодноразово брав інтерв’ю в Марка, та й мені за службовим обов’язком потрібно було заходити в редакцію. Здається, Софія в них тепер працює…

Я коротко глянув на Давида, чекаючи його реакції. Зараз час для милої бесіди чи перейде до справи? Я могла б оживити спілкування світськими темами, але тільки, якщо чоловікові це потрібно.

Це не моя зустріч, і не мені керувати оркестром.

Давид дивився на мене задумливо, ініціативу брати не поспішав. Я мило усміхнулася новим співрозмовникам.

— Чула, Софія Фролова публікувалася під вашим чуйним керівництвом, — змахнула віями.

— Ви знайомі із Софією? — по-доброму усміхнувся Дмитро. — Вона вже, щоправда, Далессіо, та і другу книжку публікує без нашої редакції. Але ви маєте рацію. Цей неоціненний алмаз знайшов саме я.

Ми обмінялися ще деякими фразами про спільних знайомих, коли офіціант приніс напої. Мені — безалкогольний сік. Я наполягла. Але пити його не поспішала.

Повисла тиша, у якій я знову запитально подивилася на Давида. Він збирається брати ініціативу? Не те щоб мені не давалася наша small talk, яка ні до чого не зобов’язувала, але зараз вона здавалася дещо затягнутою.