Розділ 8. Давид

Ще деякий час я сидів на місці і спостерігав за тим, як Наталі щось старанно друкувала. Як не подивлюся на неї — завжди працює. Ключове питання — над чим. Адже я їй жодних завдань не давав. Може потайки підробляє для Марка?

Або гірше! Я примружився. Може вона пише звіт Леонардо?

Встав і повільно пройшов до виходу.

— Вам чимось допомогти? — зустріла мене запитально піднятою бровою дівчина.

Я заглянув їй через плече — якісь електронні таблиці та цифри. На звіт для дядька не схоже. Може шпигує і надсилає йому всі дані? Не те щоб у нього їх не було, але все ж таки…

— А чим ти, власне, зайнята? — інтерес усе ж таки взяв гору, коли я спробував розібратися в кольорових комірках.

Не зміг. Назва таблиці теж ні про що не говорила.

— Це списки преміальних працівників і тих, хто отримує надбавки, — не кліпнувши оком пояснила дівчина, — гадаю, ви захочете нагородити тих, хто робить найбільше, і навпаки, позбавити премії ледарів.

На останньому слові Наталі якось примружилася і окинула мене підозрілим поглядом. Мовляв, це ти тут головний нероба, тобі зарплату й урізати. Я навіть хмикнув своїм думкам.

— Зрозумів, тоді склади список найперспективніших працівників і принеси мені на стіл, — кивнув для солідності та майже вже вийшов із кабінету, як раптом згадав, навіщо, власне, виходив. — Наталі, ще дещо.

— Так, синьйоре Далессіо.

Каццо. Коли-небудь я змушу цей прекрасний язичок вимовити складне у вимові ім’я «Давид».

— Одягни вечірню сукню, елегантну, але не химерну, бажано умовно-приталену і глибоких червоних тонів, — потер губу, — хоча тобі, звісно, більше пасуватиме синій. Загалом, на твій розсуд, ти сьогодні супроводжуєш мене на вечері.

— Супроводжую? — вигнула брову бісиця. — А як же Белла і Стелла?

— Я питав твоєї думки? — хмикнув їй у відповідь.

Це, звісно, було фатальною помилкою, про що я в той момент не здогадувався. Бо Наталі навіть оком не моргнула — коротко усміхнулася і повернулася до своїх справ. І я про цей інцидент навіть думати забув. А даремно.

Насамперед вирішив розібратися з колективним запізненням. І ще з одним, особливо борзим типом — тож я спустився в кабінет до креативників. Олександр і Артем сиділи на робочих місцях, Романа ніде не було.

— Олександре, де колега? — кивнув у бік порожнього столу.

— Ще не прийшов, синьйоре Далессіо.

Останнім часом усі наче з глузду з’їхали з моїм прізвищем. Мені їм прибити, приклеїти чи вигравіювати на лобі своє ім’я?

— Звертайся до мене адекватно, у мене є ім’я, — холодно кинув, — о котрій починається робочий день?

— Коли як, — пирснув у кулак Артем.

Я підняв брови.

— Не зрозумів?

— О дев’ятій ранку, синьйоре Далессіо, Артем невдало жартує, — і хоч Олександр говорив серйозно, але в очах промайнула посмішка.

— О котрій ви обидва прийшли? — крижаним тоном запитав я.

Веселий настрій якось зіпсувався, усмішки стерлися з їхніх облич. Відповіді, втім, не було.

— Я зі стіною розмовляю? — підвищив тон. — О котрій? Чи мені Аліну питати?

— Двадцять хвилин тому, синьйоре Далессіо, — узяв на себе удар Олександр, — вибачте, більше не повториться.

— Дуже сподіваюся, — і вже хотів вийти з їхнього кабінету у своїх справах, як Артем мав вставити свої п’ять копійок.

— Повториться, щойно Давид знову після обіду приходити почне.

Я завмер на місці. Розвернувся до підлеглого обличчям і усміхнувся коронною — бездоганно ввічливою, і від того настрашливою посмішкою.

— Артеме, як я спиною повернуся, так у тебе голос прорізається. В очі повториш? Чи зовсім за своє місце не страшно?

Страшно йому не було, тому і грубіянив так відверто. Але мій упевнений тон і злість зробили свою справу — Артем почав белькотіти якісь вибачення, а то й зовсім сповз майже під стіл. Не подобається мені він. Й Олександр… Перед відходом я ще раз подивився на нього. Артема можна було приструнити, але цей… Він був у себе на умі. І на відміну від колеги, дістати язика з кишені міг.

Не подобаються мені такі.

Добряче всіх налякавши, я пішов з офісу з почуттям виконаного обов’язку. Начальник для того й потрібен, щоб час від часу нагадувати всім про їхні обов’язки. Свою справу виконав — заслужив трохи відпочинку.

Але спершу я зателефонував знайомому і призначив ту саму зустріч, на яку ввечері ми мали піти разом із Наталі.

«Елізіум» був відомим закладом серед зірок і публічних особистостей. Хто сюди тільки не приходив — й актори зі скандальною славою, і художники всіх мастей, і бізнесмени, які спонсорували перших і других. Музиканти теж відвідували вечори, але рідше — їх бомонд Парадізо не злюбив. Саме сюди я планував привести свою зухвалу секретарку, де вона швидко вивчила б урок.

Але для цього потрібно було думати тверезо. Я написав блондинкам і вже за двадцять хвилин мчав через усю столицю до них у пентхаус.