Розділ 7. Давид

Наталі вилетіла з машини, як ошпарена — навіть двері за собою не зачинила. Мені залишалося лише спостерігати за її силуетом, що віддалявся, і стегнами, що мірно погойдувалися в такт кроків. Потягнувся пальцем до губ, потер у роздумах.

Виходити не хотілось. Ні, я думав. Думав про ту, кого хотів позбавитися — і не хотів зовсім. Дівчина щоразу грала на моїх нервах, але навіть бровою не вела на провокації. Бісиця. Цокнув язиком.

Розколоти цей горішок буде складніше, ніж хотілося б. І все ж одна думка осяяла свідомість — і їй я усміхнувся, немов найкращій коханці.

Двері офісу відчинилися до того, як я встиг вийти з машини.

— Синьйор Далессіо? — злобно зиркнула на мене Наталі.

Чортеня всередині хитро потерло руки. Я махнув пальцем дівчині — вона насупилася, та все ж невпевнено наблизилася до машини.

— Щось не так? — запитала й руки схрестила.

Вітер ніжно колихав її волосся, з природним кокетством торкаючись шкіри в районі декольте. Я бачив, як ледь рухався шовковий комір сорочки дівчини, і щиро заздрив вітру.

— Усе так, — посміхнувся і вийшов із машини, — а тепер можеш йти.

Наталі нетямуще насупилася, вигнула брову. Підкорятися не поспішала — спершу дістала телефон і перевірила час, невдоволено похитала головою.

— Я за тобою, — переконливо підморгнув дівчині, і вона була змушена відступити.

Розвернулася і знову пройшлася ходою до дверей офісу. А я? Навіть не думав іти слідом. Сперся об машину ліктем так, що напівлежав, і насолоджувався видом перед очима. І легким шлейфом парфумів, який виходив від дівчини — солодкий і вабливий, як вона сама.

Уже біля офісу Наталі запнулася і розвернулася. Очі її округлилися, коли вона усвідомила, на що — чи, точніше сказати, на кого — я дивився весь цей час.

— Третього разу не буде, — фиркнула дівчина й зайшла в будівлю.

Я посміявся. Третій раз був би непрощенною розкішшю.

Грюкнув по даху машини, щоб водій їхав, а сам попрямував усередину. Там панував незвичний і неприємний мені безлад.

Аліна відвернулася від вхідних дверей і гортала телефон. Світло скрізь було увімкнене, але працівників не було. Наталі, втім, теж — гадаю, уже піднялася нагору до себе.

— А де всі? — здивовано пробурмотів я.

— Сенс їм приходити, поки Давида немає, — буркнула Аліна.

Підняв брови. Не зрозуміла, що це я чи що? Я мовчав, чекаючи, коли усвідомлення осяє її. Приблизно секунди за три. Ось зараз…

— Давиде! — раптом різко видала дівчина і крутнулася на кріслі в мій бік.

Від несподіванки вона впустила телефон — потягнулася за ним і розлила на себе каву.

— Чорт, ай! — це під столом Аліна вдарилася головою.

Скільки шуму від неї лише за кілька секунд.

— Давиде, вибач, зараз усі будуть. Вони просто вийшли на каву! Я… еее, я пожартувала! Гумор у мене зранку такий, — й одним оком виповзла з-під столу.

Я сперся на стійку й дивився на неї з беззлобною усмішкою.

— Тобі допомога потрібна? — очима показав на те, що відбувалося за спиною дівчини.

Вона ніяково потерла потилицю.

— Розберуся, — сміливо збрехала, — Наталі вже в себе, якщо ти шукав її.

— У ній я якраз не сумнівався, — хмикнув і пройшов далі до сходів.

Відколи працівники не приходять у робочий час? Мені дозволено, я тут головний. У цьому суть начальства. Поки підлеглі працюють, начальство відпочиває. І той факт, що в моєму відділі було інакше, дещо розчаровував. Навіть не так — розчаровувало те, що я про це був не в курсі.

— Документи для підписання у вас на столі, синьйоре Далессіо, — зустріла мене променистою усмішкою Наталі, коли я піднявся в кабінет.

Усі ґудзики в районі грудей застебнула. Я лише посміявся. Думає, я забуду те, що вже побачив?

Віітто прийшов до призначеного часу із затримкою у двадцять хвилин. Загалом це було в його стилі й цілком очікувано. Я скоса подивився на Наталі, яка визирала з-за скляної стіни, — от і навіщо, спитати б, було мене підганяти?

Коли мексиканець усе ж з’явився у дверному проході, я встиг неабияк скучити. Робити було нічого — хіба що безглуздо гортати стрічку соціальних мереж у телефоні, та надсилати злісні флюїди в бік світлої голови, що визирає.

— Давид, ке онда, хермано! — широко розставив руки. Я встав, щоб міцно обійняти здорованя. — Куаль естас? Тудо бьен, верда?

Я не завжди розумів, про що говорив Віітто на своєму діалекті, але його це анітрохи не бентежило. Мій батько вільно говорив іспанською, тож я, за версією його друга, мав успадкувати цю навичку з молоком матері.

— Дядько не ображає? — уже перейшов на українську чоловік і примружився.

Я по-доброму усміхнувся. Відтоді як не стало батьків, Віітто завжди ставив це запитання. Мабуть, у його голові Леонардо міг зробити щось дуже погане. Загалом, з любов’ю дядька до маніпуляцій… можливо, підозри були не безпідставні.