Розділ 6. Наталі

Мало того, що цей нахаба заблокував мій номер телефону, тож тепер я слухала тільки короткі гудки скидання, то він ще й голяка квартирою блукає! Загалом, має право, звісно — його ж квартира. Але не в робочі години, коли його дупця, наразі не зовсім одягнена, має перебувати в офісі.

Першим бажанням було охнути, заплющити очі й відвернутися. Закричати по-дівчачому щось на кшталт «мерщій одягніться!» або як там заведено в мильних операх. Ось тільки після стількох років роботи на Марка…

Його дружині краще не знати, у яких станах я бачила свого начальника.

Тож єдине, що я зробила — голосно видихнула і спробувала зупинити своє око. Воно смикалося. Сильно.

— А ти знаєш, куди треба дивитися, Наталі, — навіть не подумав ховатися нахаба. Навпроти! Посміхнувся на всі тридцять два білосніжних, і руки розправив.

Мабуть, щоб розглядати було легше.

— Та ось думаю, синьйоре Далессіо, надто вже природно ви виглядаєте в цій позі, — кинула я і зачинила за собою двері — не вистачало ще сусідам побачити цю фігуру Мікеланджело. Обернулася до чоловіка, який усе ще сміявся: — ви часом по парку в пальто не ходите?

— Навіщо? — не зрозумів Далессіо.

Я сповнилася старою дитячою мрією, коли розповідала всім навколо, що хочу стати мімом. Вкрай барвисто зобразила пальто — руками своє тіло закрила, як обіймами, навіть губи підібгала. А потім хоба! І різко відкрила уявне пальто. На мені, звісно, був одяг — адже я всього лише пародію показувала.

Але по обличчю Далессіо могла сказати напевно — він аналогію зрозумів. Тому що його перекосило.

Я скористалася паузою, що утворилася, і швидким стуком підборів пройшла в спальню.

— Так, що ви сьогодні одягнете? — під ніс собі пробурмотіла і відчинила дверцята шафи.

Одяг був типовим і очевидним для чоловіка його роду діяльності. Велика кількість ідеально випрасуваних сорочок, штанів, усілякі краватки та інші аксесуари, що притаманні не тільки посаді Далессіо, а і його способу життя. У правому кутку шафи знайшла шухляди, у яких припустила, що лежала спідня білизна.

Не помилилася.

— А що це?

— Залиш! — раптом надто голосно рявкнув Далессіо, кинувся до мене, але було вже, звісно, пізно.

Я ледве стримувала сміх, коли вилучила із шуканої шухляди червоні труси із зображенням фруктів на… різних частинах одягу. Різні фрукти. Банани теж.

Язиком свербіло запитання, як часто мій начальник носить таку екстравагантну білизну — і що його блондинки думають щодо фруктів. Навіть хотілося їдко кинути, що мені дівчата не здалися такими любительками натурпродуктів.

Але, на жаль, я лише прикусила язик і пустила всі сили, щоб стримати сміх. Далессіо вирвав у мене з рук спідню білизну, галасував, що сам одягнеться і попросив зачекати в кухні.

Я вийшла, щиро радіючи, що тепер не потрібно стримувати посмішку. От тільки як тепер із ним працювати? Я ж, мабуть, щоразу про це буду думати. Буде сидіти такий важливий на зустрічі — а я лише погляд кину, так одразу червоні труси перед очима.

І бананчики…

— Я готовий, Наталі, можемо вирушати в офіс, — прокашлявся Далессіо, прямуючи до дверей.

Його кашель мені здався до жаху незграбним, хоча на обличчі самого чоловіка нічого не читалося. Я опустила очі нижче й насупилася.

— Зачекайте, — зупинила його й поспішила наблизитися.

Мої руки рухалися швидко й чітко, але спотикалися об його плутане дихання. Давид спостерігав за моїми пальцями, не відриваючи погляду. Зіниці розширені.

— Вам ніколи не зав’язували краватку? — з легким глузуванням кинула я і розправила готовий аксесуар.

Ніжно провела вздовж нього, а отже — по грудях чоловіка. Прибрати руку він мені не дав — спіймав у свою. Не сильно, але впевнено.

Давид подивився мені в очі так сміливо й нахабно, ніби я вже належала йому. Ніби я завжди належала йому.

— Зазвичай розв’язують, — хрипло промовили його губи.

А очі казали, що Давид був би не проти, якби саме це я зробила просто зараз.

Я забрала пальці з його руки й ніяково прокашлялася.

— Усе буває вперше. — Кинула через плече на шляху до виходу.

До дверей йшла впевнено, хитала стегнами в такт підборам. Двері відчинила так пафосно — назад не обертаюся, йду вперед, лише волосся підстрибує на моїх плечах. Упевнена й сильна.

А всередині серце калатає. І в жар кидає. Але про це синьйор Давид Далессіо не має знати.

Позаду почувся шум дверей, що зачинилися, клацання замка й тиша. Давид ішов за мною килимовим покриттям приховано, як хижак за жертвою.

Ось тільки я теж не кролик.

Уже в машині мені вдалося повернути контроль над моїми емоціями. Поправила відсутні складки на блузці, розправила спідницю, закинула волосся назад. Чекала Давида на пасажирському сидінні позаду водія.

Він неспішною ходою кішки підійшов до машини. Подивився кудись убік і потягнувся до кишені. Я нагнулася і відчинила двері, вдаривши чоловіка по стегну.