Розділ 5. Давид

Наталі було недостатньо ставити мені умови й маніпулювати руками ляльковода — їй ще захотілося підтанцьовки у вигляді моєї команди. Око смикалося. Дуже до біса сильно смикалося!

Ніколи б не подумав, що жінка буде здатна так вивести мене із себе. Але в Наталі вийшло.

— До мого офісу, — скомандував їй і вийшов швидше, ніж встиг би наговорити грубостей.

Я маю діяти розумно. Якщо не вийшло жучка звільнити або перевести в інший відділ — а йти до дядька і просити про це було б нерозумно — то потрібно було змусити її саму захотіти піти. Мені байдуже, буде вона працювати на Марка, Васю-Гришу-Миколу чи не буде взагалі.

Головне — не в мене. І це потрібно влаштувати.

Я сів за своє робоче місце, поставив руки будиночком і опустив голову на пальці.

— Так, синьйоре Далессіо? — з променистою усмішкою промовила Наталі, руки завела за спину і з готовністю слухала мої вказівки.

— Мене звати Давид, — проскреготав я.

— Звісно, синьйоре Далессіо, — анітрохи не зніяковіла вона.

Я важко видихнув. Припустимо.

— Принеси мені каву з темним прожарюванням на основі сорту Пакамару турецького помелу, — примружив очі, — у нас вона закінчилася, треба купити. Завтра в мене зустріч із клієнтом, він п’є тільки таку.

До речі, не зовсім злукавив. У мене справді була призначена зустріч зі старим другом мого батька, Марселем Віітто. Він планував запустити рекламну кампанію для підтримки місцевого заповідника. Це мало відвернути увагу від шкоди від його бізнесу — виробництва холодильних камер із великою кількістю фреону. Марсель шкодив природі так само необачно й насолоджуючись миттю, як я — зі своїм життям.

І нам обом час від часу потрібно було «показати обличчя», щоб відвести від себе гнів публіки. Йому я ніколи не відмовляв.

Але Марсель, зрозуміло, спокійно пив і звичайнісіньку каву. Просто Пакамару був його улюбленим сортом.

— Буде зроблено, — записала собі в телефон Наталі, — що-небудь ще?

— Так, принеси мені пончик. — Кинув я і зупинив дівчину, щойно вона рушила в бік кімнати відпочинку, — свіжий!

Наталі повернулася за годину з коробкою пончиків. Поклала переді мною на стіл. На неї подивишся і в душі приємно — очі блискають блискавкою, губи стиснуті, зуби майже чутно скрегочуть, нігті впилися в долоні для самоконтролю.

Я повільно відкрив коробку, подивився і підняв погляд на секретарку.

— Я такі не їм, — посміхнувся, — мені потрібні з посипкою.

А наступного разу попросив переробити на безглютенові. І з іншою присипкою. А потім…

— Безглютенові, шоколадні пончики з ванільною посипкою, з яблучним джемом і отрутою вашої колишньої, — ледь не кинула в мене коробку Наталі.

— Що? — уже не приховуючи насмішку перепитав я.

Останнє почулося?

— Смачного, — фиркнула Наталі й вилетіла з кабінету.

Я лише посміявся, але більше тиснути не став. Не тому що не хотів — просто ідеї для химерних пончиків закінчилися. Потрібно було придумати щось нове.

Я облизнув губи і відкрив коробку із солодощами — вони мали абсолютно ідеальний вигляд і вабили своєю пікантною свіжістю. Точно для мене готували. Дістав один із них, обтрусив від зайвого посипання і вкусив, майже відчуваючи насолоду від улюбленого яблучного смаку.

У роті запекло так сильно, ніби хтось підпалив там сірник. Я подивився всередину пончика й побачив там…

— Перець чилі! — заволав не своїм голосом.

Я вибіг з офісу в кімнату відпочинку, де робили каву найледачіші співробітники. Там точно має бути молоко! Єдиний порятунок від гостроти!

— Щось не так, синьйоре Далессіо? — посміювалася на тлі Наталі.

Мені було не до неї. Я відчиняв шухлядку за шухлядкою в пошуках заповітної упаковки, але, як на зло — такої не було. Смикнув двері холодильника, але й там було порожньо. Молока не було ніде.

Чорт би його побрав! Навіщо воно мені взагалі?! Простої води було б достатньо! Я обернувся і вилаявся ще гірше, ніж раніше.

Кулер для води теж був порожній.

Мій офіс! Єдине місце, де, я був упевнений, точно була вода. Рвонув назад під розмірене клацання Наталі нігтиками по клавіатурі. Знищив би бісицю, та був зайнятий важливішою справою.

Пив воду я, мабуть, з годину — не менше.

— Синьйоре Далессіо? — постукала у двері Наталі.

Я все ще лежав на дивані, насолоджуючись спокійним відчуттям у роті. Подивився на секретарку гнівно, але знесилено. У горлі все ще дерло.

— Щодо того сорту Пакамару, про який ви говорили раніше…

Надія! Я подався вперед. Зараз Наталі скаже, що не знайшла, я її пожалію і запропоную звільнитися, поки не стало надто пізно. Пригрожу всіма наявними в мене засобами, а головне — тим, що вона не впоралася. Мовляв, простецьке питання!

Навіть посміхатися почав від передчуття.