Розділ 4. Наталі

Мій новий начальник кудись швидко вилетів з офісу, залишивши мене за своїм столом таємниче посміхатися. Але радіти тому, що я припускала мало статися, не було часу. Потрібно було налагоджувати роботу відділу чужими руками.

Насамперед перевірила онлайн календар Давида Далессіо. Чомусь я тішила надію, що хтось із попередніх секретарів, вносив туди інформацію, але марно. Там хіба що перекотиполя не було — жодної зустрічі, зборів, обговорень. Порожнеча.

Але такого не могло бути фізично. Компанія Парадізо занадто велика, щоб увесь рекламний відділ нічого не робив. Усі займалися своїми справами, просто хаотично й не структуровано. І головним джерелом цього хаосу був сам Давид.

Я озброїлася блокнотиком і спустилася вниз до столу Аліни біля входу. Дівчина жувала яблуко й гортала соціальні мережі, періодично хихикаючи над черговим відео з котиком.

— Аліно, слухай, — невимушено сперлася руками об її стійку, — а в Давида випадково немає ніяких зустрічей сьогодні?

— Хто ж його знає, — не відриваючись від телефону буркнула дівчина, — он Беллку і Стеллку привів. Рахується?

Це вона, мабуть, про блондинок. Я хмикнула.

— Ти знаєш усіх пасій начальника? — скептично запитала — не через сумніви в правдивості інформації.

Я просто здивувалася таким глибоким пізнанням. Він же напевно табуни сюди водить.

— Звичайно, інакше не пропущу до офісу, — упевнено кивнула дівчина.

— То ти тут на правах вишибали? — усміхнулася жартівливо.

Аліна підняла на мене очі. Жувати перестала. Й ось щось у її погляді сказало — так, вишибала, і мені краще б не пробувати на своїй шкурі, що саме могла ця дівчина. А так мило виглядала зі своїм пучком на голові… Аж мурашки пройшлися по шкірі. Хороший працівник. І на золото не віддати.

Вона повернулася до телефону.

— Гаразд, — я нервово хмикнула й поспішила змінити тему, — але ви ж тут якось працюєте. Справа не стоїть на місці — кампанії запускаються, рекламні акції різного плану, врешті-решт, зустрічі з клієнтами теж проводяться регулярно!

Це я знала зі звітів від кадровика й ще з деяких зведень, які дістала від знайомої з бухгалтерії. Роботу виконували, але те, що я застала в цьому відділі, суперечило наявній у мене інформації.

Й або на Давида працювали якісь таємничі гноми, або він знає про якийсь містичний метод управління персоналом, де йому нічого робити не треба було.

— Звісно, це наші передові, — махнула кудись назад Аліна, — Ромчик, Саша й Артем. Вони все витягують на собі.

«Ромчик» не сховалося від мене. Очевидно, в Аліни були якісь стосунки із цим передовим рекламником, якщо він єдиний спромігся на таке ніжне звернення. Подумки поставила собі позначку, що хочу дізнатися про це більше, але вже не від самої Аліни. Знання є сила.

— Дивно, що вони покривають таке начальство, — хмикнула я цілком щиро.

— Не покривають, — здивувалася Аліна, видихнула і відклала телефон. Нахилилася до мене ближче, майже сперлася на ту саму стійку, що і я, і махнула рукою — мовляв, підійди ближче. Я нагнулася, і вона прошепотіла: — вони сподіваються змістити Давида. Подейкують, що гендиректор уже давно незадоволений роботою свого племінничка. Результати є, а прізвища Далессіо у звітах — немає.

Сказала й повернулась до телефону, наче тільки що не розповіла мені про повстання в рядах рекламників. І що я… маю на це сказати?

Подумала. Зважила всю інформацію.

— Цікаво, — вголос зауважила я і задумливо перевірила час.

З пів години є, може трохи більше — як пощастить.

— Я за кавою, тобі взяти? Або пончик? — доброзичливо всміхнулася Аліні й зустріла захват в очах пліткарки.

За інформацію потрібно платити. Віддаю перевагу розв’язувати питання пончиками.

У кав’ярні я теж планувала налагодити зв’язки із часом. Якщо це — найпопулярніше місце серед працівників, то хтось точно видавав плітки баристі.

Але все по черзі.

— Один шоколадний пончик і карамельне лате, — із чарівною усмішкою вимовила я, потім підняла очі на меню, — і всіх інших пончиків по два, будь ласка.

Разом виходило близько вісімнадцяти, на додачу до двох печеньок. Усе це я склала у високу вежу коробок і понесла назад у відділ. Щиро сподіваюся, що не впаду ніде по дорозі — вийде страшенно ніяково.

Про що подумаєш, те і станеться! Уже за кілька метрів від входу я наступила каблуком на зрадницький камінь. Відчула, як земля йде з-під ніг, а з нею, найстрашніше, і моя рівновага з вежею з пончиків.

Від падіння мене врятували сильні чоловічі руки.

— Дякую, — видихнула я і виглянула з-за коробок.

Моїм рятівником виявився високий чоловік із коротким волоссям і пронизливими зеленими очима. Він широко посміхався з виразом обличчя супер-героя. Чекала від нього фрази на кшталт «не варто подяк, це моя робота». Навіть хмикнула своїм думкам.

— Обережніше, — підморгнув мені натомість чоловік, — любите солодке?

— Радше люблю теплі знайомства з новим колективом, — зі сміхом відповіла я. — Не могли б ви… відчинити двері?