Розділ 2. Наталі

Настав понеділок, а з ним і новий робочий тиждень. Хотілося мені того чи ні, а переведення було оформлено разом із квитком у рекламний відділ компанії. Марно я намагалася дізнатися в кадровика, чим же саме займався Давид Далессіо. Той лише тільки невиразно щось пробурмотів, закінчивши словами, мовляв, сама все на місці побачиш.

Ось така непідготовленість мені зовсім не подобалася, але вибирати не доводиться.

Рекламники перебували в окремій від головного офісу будівлі — з видом на процвітаючу кав’ярню. Подумки зазначила, що туди, певно, усі й ходять на обідню перерву. Чудове місце, щоб завести нові зв’язки.

Я підійшла до будівлі й напружилася. Світло скрізь було вимкнене, людей не видно. Кинула погляд на годинник на руці — просто про всяк випадок — і впевнилася, що робочий день починався за десять хвилин. Тут би вже мала бути купа людей. Усе ж вирішила не здаватися і смикнула дверну ручку на себе.

Приїхали. Двері були замкнені. Може тут заведено входити до офісу з початком робочого дня? Це, звісно, марна трата часу, але раптом у рекламників так заведено. Хто цих творчих людей знає?

Минуло п’ять хвилин — я нервово смикала сумочку й розглядала перехожих. Біля кав’ярні з’явилися перші відвідувачі, які вкрай підозріло розглядали мене.

Минуло десять — я дивилася на годинник щохвилини й почала добряче нервувати, коли до початку робочого дня так нікого й не з’явилося. Дістала із сумочки телефон.

От тільки кому дзвонити? Марку? Навіть не будь це його провиною, що я опинилася в такому становищі — навряд чи він знав про тонкощі роботи рекламного відділу. Кадровику? Це вже більш імовірно, але він мені в п’ятницю видав точні інструкції і час початку роботи… Тобто або в нього була неправильна інформація, або тут просто діяли так, як їм заманеться.

Я ще кілька хвилин мучилася з тим, щоб комусь зателефонувати і знайтися, коли рятівниця прийшла по мою душу. Мила руда дівчина з коротким волоссям і заспаними очима. Я її запримітила ще біля входу в кав’ярню — тепер же вона була зі стаканчиком кави із собою і ключем в іншій руці.

— Ой, привіт, а ви хто? — позіхаючи на весь рот, запитала дівчина.

Дуже дивне запитання. Утім, як і сама незнайомка — у розтягнутому светрі та надто великих штанцях, з хаотичною гулькою на голові.

— Мене звати Наталі, я — нова асистентка синьйора Далессіо, — сказала, замислилася, поправилася, — того, який Давид.

— О, новеньку прислали, — тямуще кивнула вона, — я — Аліна. Приємно познайомитися, хоч і ненадовго.

Дівчина коротко потиснула мою руку своїми пальцями й поспішила відчинити двері ключем. Я, нарешті, зайшла до офісу, коли на годиннику була дев’ята двадцять.

Усередині все виглядало не так жахливо, як мені здавалося — при вході стійка адміністратора, далі офіси для кількох співробітників і сходи на другий поверх. Там — зона відпочинку, зал для зборів, клієнтська й кабінет боса. Усе прикрашене в яскравих тонах до ладу творчій роботі.

Аліна увімкнула світло скрізь по будівлі і приземлилася за сидіння адміністратора. Ага, тобто її завданням було вітати всіх на вході.

— А всі інші співробітники підійдуть пізніше? — запитання звучало грубувато — так, ніби я намагалася бути начальником і всіх будувати. Але мене з’їдала цікавість.

Аліна навіть не зморгнула.

— Так, зазвичай ми підтягуємося до десятої або одинадцятої, — байдуже махнула рукою дівчина. — Я цього тижня відчиняю офіс, тож мені довелося прийти раніше.

Довелося? Раніше? Я, мабуть, виглядала ошелешеною, оскільки Аліна поспішила пояснити.

— Давид не приходить раніше полудня, а без нього все одно роботи не буде.

Щось мені підказувало, що роботи немає, навіть за наявності в офісі Давида Далессіо.

Аліна мала рацію — ближче до обіду вже всі працівники підтягнулися. Хтось ще відверто позіхав, хтось пив каву находу, хтось із цікавістю дивився на мене, доки я не могла знайти собі місця і сиділа в кімнаті відпочинку.

Така перспектива мені геть не подобалася, і я б краще готувала якісь матеріали чи справи, але без офіційного знайомства із шефом це було неможливо.

Коли пробила година дня, я не витримала і спустилася до Аліни. Може Давида сьогодні взагалі не буде, і я даремно прийшла? Йти здавати племінника гендиректора до кадровика теж, імовірно, не вихід, але просто сидіти й чекати я, відверто кажучи, втомилася.

Та не встигла я навіть підійти до дівчини, коли на вулиці пролунав свист шин, що стерлися об асфальт. Гучна музика, регіт і супутні звуки просто під вікнами офісу натякали, що відвідувач прямує сюди. Я насупилася. Може адресу переплутав?

Двері відчинилися і на порозі з’явився він — чорнявий блакитноокий красунчик в обіймах із двома блондинками. Одна з дівчат нервово хихикала, друга — намагалася дотягнутися губами до шиї чоловіка.

І так, я знала того, хто увійшов.

— Усім привіт! — не дуже рівним голосом вигукнув Давид Далессіо.

Мій безпосередній начальник. Я важко зітхнула.

— Давиде, до тебе приставили нового секретаря, — тут же поспішила познайомити мене Аліна — показала на мене кінчиком ручки, — це Наталі.