Розділ 1. Наталі

Моя робота з райського берега з білим піском перетворилася на геєну вогненну.

Усе почалося три дні тому, коли мене до себе викликав засновник і гендиректор корпорації, батько мого безпосереднього начальника, Леонардо Далессіо.

За весь час роботи він не викликав мене до себе жодного разу. Зі своїми обов’язками я справлялася, колеги відгукувалися позитивно, але і премію начебто давати нема за що. Причини мого термінового виклику були незрозумілі. І це насторожувало.

Свої емоції намагалася не показувати, але нервово покусувала губу, поки їхала в ліфті. Не стрималася, дістала телефон і написала Марку:

Я: Твій батько викликає мене до себе…

Не відправила. Задумалася. Так вистачить? Ні, треба додати запитання — з Марка станеться, що й не відповість зовсім.

Я:… що мені треба знати?

Я працювала на молодшого Далессіо останні п’ять років. Виклики серед ночі, термінові справи, неможливі часом завдання — усе це видавалося чітко, як зарплата щомісяця. Я не скаржилася, але коли Марк нахабнів, то могла й напаскудити. Не по-крупному — звільнення не входило в мої плани — але насипати сіль у каву або змінити йому клас таксі під час замовлення могла легко. У відповідь отримувала брендові сумочки та прикраси — і гнів сходив нанівець.

Повідомлення було прочитано, і три заповітні крапки з’явилися на екрані. Побачити саму відповідь я не встигла — ліфт прибув на потрібний мені поверх.

Біля стійки адміністратора мене попросили зачекати, запропонували каву із солодощами. Я ввічливо відмовилася — не вистачало, щоб мене викликали, поки я жую. Верх непрофесіоналізму.

Я підозрювала, що мене хочуть скоротити. Марк би навряд чи це дав зробити, але іншої причини раптового виклику до головного я не бачила.

— Наталіє Віталіївно, на вас чекають, — через кілька секунд покликала мене адміністратор.

От і питається, навіщо було каву пропонувати? Я встала з місця і пройшла до дверей генерального. Мигцем подивилася на екран свого телефону й насупилася — нових повідомлень не було.

Ох, Марку, у що ти знову примудрився вляпатися і чому мені за це відповідати?

Постукала, відчинила двері. Вкрала секунду часу, щоби подумки ахнути від дорожнечі оздоблення офісу. Здається, уся моя квартира коштує стільки, скільки один тільки стіл із червоного дерева ручної роботи. У тон йому виднілися два крісла й диван у дальньому кутку кімнати.

Побіжно пробігши по облаштуванню кабінету, я зустрілася очима з ним. Повністю сивий, але від того не менш привабливий чоловік з ідеально укладеним волоссям. Його борідка точно зійшла з екранів голлівудського фільму, а погляд глибоких темних очей пронизував до кістки.

— Добрий день, Наталю, прошу вас, — м’яко усміхнувся і показав мені рукою на крісло навпроти.

— Я — Наталі, — поправила, — дуже приємно, синьйор Далессіо.

— Прошу, для вас я — Леонардо.

Чудово. Ще один. Вимушена посмішка з’явилася на губах, коли я простягнула руку чоловікові для рукостискання. Його пальці виявилися напрочуд теплими й сильними.

— Підкажіть, Наталі, — Далессіо поважно влаштувався в кріслі, поставив лікті на підлокітники й дивився на мене з невеликої висоти, — вам подобається працювати на мого сина?

За винятком того, що він надмірно емоційний і постійно дає мені нездійсненні завдання — які я, варто зазначити, усе одно виконую — так. Але директору я так відповісти не могла зі зрозумілих причин.

— Не смію скаржитися, — обережно відповіла чоловікові.

Руки склала на колінах. Розслабленою я не виглядала абсолютно — але й не планувала. Навіщо? Моє завдання показати професійного працівника, якого нема за що звільняти чи скорочувати.

Далессіо відчинив якусь шухляду, дістав звідти теку й певний час гортав переді мною. Що більше сторінок він перебирав, то більше хмурився — я відчула, як по спині потекла крапелька поту. До біса мені не хотілося йти з насидженого місця.

Чоловік потягнувся за чорними окулярами, що лежали по ліву від нього руку, поставив на ніс і миттєво розслабився. Навіть усміхнувся на одному з абзаців обраної сторінки.

— Якщо цей звіт правильний, то ви примудрилися знайти квитки на літак за п’ять годин до вильоту, а коли рейс скасували через… — Дальссіо прочитав очима наперед і підняв брови. Подивився на мене все таким же здивованим поглядом і повернувся до паперу: —… шторм, то ви посадили Марка в туристичний автобус, у якому він пробув до самого Мілана. Це так?

Звучало чомусь звинувачувально, хоча переді мною на той момент стояло завдання іншого рівня — будь-що-будь привезти Марка в Мілан вчасно. Я це зробила. Несміливо кивнула на поставлене запитання.

— Скажіть, Наталі, ви з ним спите? — Далессіо відклав папери і сперся на стіл, пильно роздивляючись мене.

— Ні, — спокійно й холодно відповіла чоловікові, дивлячись йому прямо в очі.

— Спали в минулому?

— Ні, — і в майбутньому теж не збираюся, він цілком щасливо одружений.

Дивний допит закінчився мовчанням літнього чоловіка. Він відклав папери й задумливо подивився кудись убік.