Розділ восьмий

Робочий день в цілому пройшов спокійно. Платон при мені передзвонив Алексу, сказав, що дійсно погарячкував і намагатиметься не робити дурниць. Враховуючи паршивий характер мого шефа, це вже було неабияким подвигом з його боку, і я лишилась вельми задоволеною тим, яке рішення він в результаті прийняв. Краще так, аніж гора неприємностей, правда ж?..

Ввечері я написала мамі повідомлення, що трохи запізнюсь, та з чистим серцем дозволила повезти себе до ресторану. Хотілось вірити, що Платон обере не якийсь пафосний заклад, від якого в мене зуби зводитимуть.

– Куди ми їдемо? – запитала я, опинившись в машині.

Лісовський усміхнувся.

– Секрет.

– Я знаю всі твої улюблені заклади в цьому місті, бо ж це я зазвичай бронюю в них вільне місце, – усміхнулась я. – Навіть якщо це секрет, то він не надовго.

– В тому закладі ми з тобою ще не були, – похитав головою Платон.

– Ти везеш мене у бургерну?

– Ні, – він усміхнувся. – Побачиш. Та не переживай, там нема нічого страшного. Навпаки! Там до біса гарно! Чи ти не довіряєш моєму почуттю прекрасного?

О, Лісовський завжди був оточений гарними речами. Красивий одяг, шикарні автомобілі, прекрасні дівчата. Звісно ж, смак в нього відмінний, аби ще характер таким був, взагалі б ціни йому не було, як чоловікові…

– Почуттю прекрасного довіряю, – розсміялась я, – а ось тобі, Платоне, не дуже, бо зазвичай ти не дуже надійна людина.

Він закотив очі.

– Вибач, вибач, – засміявся Лісовський. – Я знаю, що я – ходяче розчарування, і взагалі, від мене суцільні проблеми, я невиправний і таке інше. Пробач, люба.

– Але, попри те, що від тебе суцільні проблеми, ти продовжуватимеш створювати їх далі, чи не так?

– Саме так, – підтвердив Платон. – Але заради тебе я постараюсь бути обережнішим. Заприсягаюсь, що виправлюсь і зроблю все, аби ти мені повірила.

– Надто гарна казка, щоб бути правдою.

– Я старатимусь, чесно!

Я розсміялась. Якщо чесно, в мене вже давно не було жодних ілюзій щодо Лісовського, та я все одно не відчувала себе розчарованою. Мені подобалось на нього працювати, витягати його з купи неприємностей, просто бути поруч… І справа, звісно ж, не лише в високій заробітній платі. Було б смішно заперечувати, що мене тягнуло до нього, як до чоловіка, тягнуло з такою силою, що відступитись взагалі немає шансів. Якби тільки я бачила трохи менше, може, у перспективу стосунків повірила би значно більше.

Та, на жаль, я вже встигла на собі випробувати, що таке насправді Платон Лісовський. Він в цілому хороша людина, в чомусь навіть романтик, а у власних винаходах геть не знає межі – геній! Але його поганий характер нікуди не дінеться. І він аж надто непостійний.

Платон не з тих, хто буде зраджувати. Скоріше з тих, хто прямо скаже, що йому це все набридло, і він пропонує йти далі. І так! Він – піде далі. А що тоді лишатиметься робити мені? Вмирати від туги за ним? Не найкращий варіант, чи не так?

– Поїхали вже, – посміхнулась я йому. – Зроблю вигляд, що ти дійсно здатен мене здивувати.

Якщо чесно, він здивував вже – бо це було вперше, коли Лісовський щось організовував сам на моїй пам’яті. Зазвичай він просто скидав мені на голову свої справи, а сам займався тим, що вважав важливішим. Та… Можливо, я дійсно означаю для нього більше, ніж можу припустити?

Вірити в це було приємно. Від однієї думки про те, що я багато означаю для Платона, в грудях розливалось тепло. Та я відігнала від себе будь-які думки про це. Поки що не треба зайвий раз фантазувати. Потім…

Можливо, якщо я буду більш розсудливою, я зможу вберегти своє серце, і він його не розіб’є.

Ми виїхали з паркінгу та поринули у вечірній Київ. Рідне місто сяяло вогнями, наче чекаючи на якесь свято. Я знала, звісно ж, що ніякого свята нема, просто це місто ніколи не спить, і жайворонків, і сов вітаючи яскравими ліхтарями, торговими центрами, що виблискують своїми вивісками, будинками, у яких постійно спалахують вікна то тут, то там.

Я любила столицю в тому числі за те, що вона була настільки живою. Вічний швидкий ритм, зупинитись неможливо! А я й не хотіла. Не бажала отого «простого тихого щастя», яке вимагало зупинитись, завмерти та не зрушувати з місця ані на сантиметр. Мені не хотілось втонути в багнюці приземлених стосунків. Вони може й хороші, та не для жінки, що звикла останні три роки жити у темпі, більше схожому на божевільний.

Платон підсадив мене на вічний адреналін та невтомну працю, а тепер, здається, вирішив остаточно заволодіти моїм серцем.

Як виявилось, їхати нам було недалеко. Вже зовсім скоро Платон заїхав у новий підземний паркінг. Як справжній галантний кавалер, подав мені руку, допомагаючи вибратись з машини, та повів кудись.

– І де це ми? – запитала я, відчуваючи, як перехоплює повітря у грудях від хвилювання, хоча для нього, здавалося б, не було жодних причин.

 – Дізнаєшся, – усміхнувся Платон. – Ходімо.

Він взяв мене за руку та повів до ліфта.

Замкнений простір я недолюблювала, хоча, звісно ж, не боялась. Зараз, якщо чесно, закрутила головою, сподіваючись, що ліфт виявиться прозорим, і я зможу хоч щось роздивитись, та, на жаль, стіни були просто скляними.