Розділ шостий

Ранок був сірим та похмурим, я – злою та сонною. Одним словом, ми чудово гармоніювали, і ні спроби сонця виглянути з-за хмар, ні мами – мене розвеселити ситуацію не змінювали. 

– Тепер він мене звільнить, – пробурчала я, обхопивши обома руками чашку чаю та намагаючись відігнати рештки сну. – Точно звільнить.

– Хотіла б я мріяти! – гмикнула мама. – Моя люба доця нарешті шле свого козла-шефа під три чорти, знаходить собі роботу, на якій не треба днювати та ночувати, влаштовує особисте життя…

– Не треба мені ніяке особисте життя, – пробурчала я. – Навіщо? У мене і так все чудово. Я планую будувати кар’єру, жити наодинці…

– Завести сорок котів…

– Мам!

– Можете завести їх на пару з Платоном, – мама струснула головою и весело зиркнула на мене. – В нього маєток великий…

– Тепер я туди не потраплю, бо ти ж його обсварила.

– Ой! – мама відмахнулась. – Ти надто драматизуєш. Я тобі гарантую, йому навіть сподобалось.

– Він не мазохіст.

– Ви вже це перевіряли? Якщо потрібна буде допомога у тому, аби дати йому по одному місцю кнутом, то я завжди буду рада взяти участь у цій розвазі! Або різками. Верби нарвати, чи що…

– Мам!

Вона тільки весело знизала плечима.

– Нікуди твій Платон від тебе не дінеться. По-перше, ти йому потрібна, бо він без тебе, наче та мала дитина. По-друге, ти йому явно подобаєшся. Це я тобі, – мама всміхнулась, – як сімейний психолог кажу.

– Сімейний психолог, – я спробувала зробити ковток чаю та ледь не попекла собі горло, – яка сама розлучена.

– Звісно ж я розлучена, бо чоловіків треба дресирувати, а не давати їм вилізти собі на голову, – мама весело підморгнула мені. – Твій батько став наче шовковий, варто було вказати йому на двері.

Мама не брехала. Більшу частину свого життя вона пропрацювала юристом: перекладала нудні справи з купи на купу, розбиралась в тому, що напідписували її клієнти, здуру не прочитавши дрібний шрифт в договорі, псувала нерви в судах та гризлась з батьком, бо мій тато, сказати по правді, людина лінива та якісно робив лише одне: клював мамі мізки. У вільний від юриспруденції час мама готувала, прибирала, а потім ще й пішла отримувати другу освіту. Коли вона заявила, що змінює професію, тато ще й осміхнувся, мовляв, доросла жінка! На старості років вирішила життя змінити? То ж бо нащо?

Зараз мамі було сорок сім, ніякої старості я не спостерігала – і не спостерігатиму ще років зо двадцять-тридцять, впевнена! Крім того, з другою освітою все склалось, і мама не лише освоїла нову професію, а ще й стала успішною в цій сфері. А головне, входячи в нове життя, уже не юрист, а психолог пані Оксана сказала чоловікові, що або він починає ділити всі домашні обов’язки навпіл, вчиться готувати, прибирати та займатись іншою суспільно корисною працею, або може йти до біса. Тато спробував мурчати про те, що для допомоги в мами є донька, себто я, а мама сердито заявила, що донька і так працює з ранку до смерканку, і її козел хоча б платить за це гроші.

Так рік тому тато разом з невеликою валізкою та купою гонору перебрався на стару бабусину квартиру. Розлучення пройшло стрімко та тихо, тато заявив, що шукатиме нове кохання, а за тиждень вже стояв з квітами у нас на порозі та кликав маму на побачення.

Зустрічались вони досі. Наскільки я знала, тато вже заїкався про те, що можна б з’їхатись та одружитись, але мама впевнено відповідала, що їй і так добре.

– Я не можу вказати Платонові на двері, – нарешті зітхнула я, – бо начальник він, а не я. При всьому твоєму бажанні, мам, з начальством так розмовляти не можна.

Мама відібрала в мене чашку, зрозумівши, що чай я так і не доп’ю, і підсунула ближче тарілку з їжею. Я відвернулась від неї і взялась розглядати кахельну стіну. Знайомий з дитинства візерунок в квіточки зазвичай захоплював мене та подумки відносив кудись геть далеко, але сьогодні я чомусь не могла зосередитись на його плетенні, роздивлялась наче трошки ліниво, вдивляючись в плетиво, та подумки прощалась з улюбленою роботою.

– Та не засмучуйся ти так, – зітхнула мама, зупинившись поруч зі мною. – Я тобі гарантую, сонечко, нікуди твій Платон від тебе не дінеться.

– Він не мій!

– То це ти не через нього відшиваєш всіх хлопців, що пропонують тобі стосунки, а через те, що справді хочеш сорок котів?

– Та ну тебе, мамо, з твоїми котами, – буркнула я. – Це мерзенний стереотип.

– Заведеш собаку? – весело поцікавилась мама, підхоплюючи нашу пухнасту красуню, кішку Еррі, на руки. – Твоя молодша сестричка, – вона кивнула на Еррі, що вже вмостилась на руках та вклала голову мамі на плече, – тобі не пробачить. Давай вже тоді гарем з сорока котів, хоч порадуй дитину.

– Мам! – я закотила очі. – Я не зустрічаюсь ні з ким, бо нема достойних. І не хочу розмінюватись на усяку погань, ти ж знаєш.

– Знаю. Та, як на мене, той, на кого ти витрачаєш роки життя, теж не набагато кращий за оте, що ти сказала. Хоча, – мама почесала Еррі за вухом, – він хоча б багатий. І генофонд наче непоганий.

– Перестань!

– Тільки не говори, що ти про це не думала, – закотила очі мама. – У тебе на лобі написано, що ти в нього закохана. Інакше ти вже б давно прибила цього паразита.